Частина 2. Ті, що пам'ятають до глибини душі. Між вогнем і тишею.

Тарен ішов стежкою, що вела з галявини. Ніч опустилася глибше, ніж він пам’ятав, обплітаючи дерева темрявою, що не була просто відсутністю світла. Тут було щось інше… Очікування, згусток часу, що не хотів розпуститися.

Кожен його крок відлунював у тиші. Ліс не дихав, але відчував його присутність. Гілки розходилися, трава м’яко хилилася під ногами, і все одно він йшов обережно, наче торкався того, що не піддавалося поясненню. Він не озирався назад.

Вона залишилася там, у світлі останніх вогнищ, але пам’ять про неї тепер була всередині нього. Непомітна для світу, але явна для серця. Не можна було просто йти і не відчувати цього.

Повітря згустилося. Холод пронизував плечі, але не змушував зупинятися. Він знав, що ця ні не просто дорога додому. Вона була маркером чогось, що почалося вогнем і ще не завершилося тишею.

Попереду здійнялася темна силуетна форма. Стара кам’яна вежа, що стояла осторонь від стежки. Вікна були темні, прорізанні тінню, а саму споруду обплітала повільна темрява. Тарен зупинився. Його долоня лягла на холодний камінь.

Світ затамував подих. Він відчув, що вечір не просто триває. Він пам’ятає. І пам’ятатиме далі.

Лія не пам’ятала, коли саме зупинилася. Можливо, ще тоді, коли ліс перестав її вести і почав дивитися. Вона стояла серед дерев, але відчувала не простір, а межу. Ніби щось тут закінчувалося і водночас лише набирало форми. Повітря не рухалося, та все в ньому було напружене, зібране, мов перед словом, яке ось-ось пролунає.

Дівчина вдихнула глибше. У грудях відгукнулося тепло. Не спогад, не передчуття, а щось старше за обидва. Таке відчуття буває, коли тіло знає раніше, ніж розум встигає поставити запитання.

Лія опустила погляд. На землі, між корінням, тлів слабкий слід – не вогонь, лише його пам’ять. Наче тут недавно було світло. Не велике, не яскраве, але достатнє, щоб залишити відбиток.

Вона присіла навпочіпки, не торкаючись. Їй здалося дивним, що вона не боїться. Ще дивнішим, що їй не хочеться йти геть. Десь далеко впало листя. Один єдиний звук і тиша знову замкнулася, але вже не була порожньою. Вона ніби тримала між собою й кимось іншим невидиму нитку.

Лія підвела голову.

Зорі світили інакше. Не були вони не вище, не ближче, а уважніше. І в цю мить вона зрозуміла, що це місце не чекало її. Воно просто знало, що вона прийде.

Вона повільно випрямилася. Не знаючи куди йти далі, але вперше не відчуваючи самотності.

Тим часом, Тарен стояв біля вежі довше, ніж планував. Камінь під долонями був холодний, шорсткий, знайомий до болю. Він торкався цієї кладки не раз у різні роки, з різними думками, з різними іменами в голові. Але ще ніколи вежа не здавалась такою…мовчазною. Наче вона бачила більше, ніж дозволяла сказати.

Він повільно опустив руку.

Вогонь неподалік догорав. Не яскраво, а рівно, спокійно, без потреби в увазі. Тарен дивився на нього, але думками був не тут. Полум’я тріскотіло, і цей звук раптом здався надто гучним для тиші, яка оселилася всередині.

Він не шукав пояснень.

Лише відзначає: щось змістилося.

Наче світ лишився тим самим, але з’явилась тріщина. Тонка, ледь помітна. І крізь неї просочувалось відчуття, якому не було місця в його звичному житті.

Тарен сів на камінь біля основи вежі. Не з утоми – радше, щоб не рухатись. Щоб не злякати той стан, який ще тримався поруч.

Він згадав тишу між ними.

Не слова. Не погляди навіть, а паузу. Ту мить, коли ніч ніби нахилилася ближче, а повітря стало густішим. Коли не виникло бажання говорити, і це було правильно.

Тарен повільно видихнув.

- Дивно, - мовив тихо, не звертаючись ні до кого.

Він знав це відчуття. Колись давно. Ще до того, як навчився закриватися. Ще до втрат, імен, виборів, які не модна повернути назад. 

Але тоді воно було іншим.

Тепер у ньому не було болю. Лише напружена, тиха присутність. Наче хтось не торкнувся, але стоїть поруч. Знов відчуття, що зустріч не завершилась, а тільки почалась.

Тарен підвівся. Повільно. Без поспіху.

Вежа залишилась за спиною. Вогонь – догорав. А всередині, щось уже не хотіло бути залишеним.

І вперше за довгий час він не відштовхував  це.

Кроки були рівні, звичні та тіло не слухалося так, як завжди. У плечах осіла втома, якої він не пам’ятав за собою. не від дороги, а від чогось глибшого, ніби він ніс не зброю, а тишу, що стала важчою за залізо. Він зупинився на мить, поклав долоню на груди. Серце билося спокійно, але між ударами жевріло щось зайве. Наче там залишили слід. Відчуття, що торкнулися, але не рукою.

Тарен повертався до табору вже в сутінках. Вежа залишилась позаду темною плямкою на обрії, ніби її й не було. Ліс поволі замикався за його спиною, стираючи сліди, але не стираючи відчуття.

Кроки були рівні, звичні, та тіло не слухалося так, як завжди. У плечах осіла втома, якої він не пам’ятав за собою. Не від дороги вона була, а від чогось глибшого, ніби він ніс не зброю, а тишу, що з кожним кроком ставала важчою за залізо.