Частина 2. Ті, що пам'ятають до глибини душі. Іскра

Іскра.

Галявина лежала в тиші, обрамлена вечором, мов сторінка між главами. Тарен не рухався. Він стояв біля самого краю лісу, де дерева починали розпускатись у темряву, наче ще трохи і стануть спогадами. Щось змусило його залишитись. Він уже хотів піти і не пішов. Наче простір сам просив зачекати.

Перша зірка з’явилась саме тоді, коли вона вийшла. Лія ступила на галявину і світ змінився. Її кроки були майже беззвучними, але в повітрі щось здригнулось. Вона не знала, що чекає, але серце било не всередині, а десь ближче до шкіри.

Вона побачила його. І час згорнувся.

Він стояв мовчки. Обличчя – незнайоме. Постать – не нова. Її долоні ледь тремтіли, наче впізнали його раніше за очі.

Тарен зробив півкроку. Не вперед, а ближче до світла. Вона не відступила. Не запитала. Вони просто стояли. Між ними було повітря, яке пам’ятало щось більше, ніж їхні імена.

- Хто ти? – тихо.

Він не відповів одразу. Погляд повільно ковзнув по її обличчю, наче шукав там відповідь.

- Я тебе пам’ятаю.

Вона затримала подих. Бо в її тілі те саме. Відчуття, яке не вмістиш у слова.

- Я не знаю тебе, - прошепотіла.

- Але не вперше бачиш, - доповнив він.

І це був той момент, коли ніч не насупила, вона притихла, щоби дати їм простір для першого мовчання разом. Без питань. Без пояснень.

Просто – «нарешті».

Він сидів навпроти неї, мовчки. Не тому, що не мав що сказати. А тому, що кожне слово могло зруйнувати те, що тільки-но почало народжуватись між ними. Тиша була не порожнеча, вона була присутність.

Лія дивилась на нього. Не прямо. Через вогонь. Через себе. І відчувала: щось у ньому знайоме так, що страшно.

- Я тебе не знаю, - сказала вона, ледь чутно. – Але так, ніби вже втрачала.

Йому не потрібно було питати, що вона має на увазі. Він теж це відчував. Не головою, не пам’яттю. А всім тілом, кожною жилкою, кожним спогадом, якого ніколи не було.

- Можливо, ми вже були тут, - відповів. – І знову сидимо. Серед ночі. Біля вогню.

- І знову не встигаємо…

Вона підняла очі. Цей погляд був не питанням чи прохання. Це було зізнання без слів.

- Мені страшно, - прошепотіла. – Бо щось у мені вже пам’ятає, як це – коли тебе нема.

Полум’я здригнулось, як серце. Він не підійшов. Не простягнув руки. Але зробив щось більше – відкрився настільки тихо, ще це могла почути тільки душа.

- Я залишусь, - сказав. – Поки ти не скажеш: «йди».

Її дихання збилось. Це було надто ніжно та глибоко. І тому боліло.

- Не кажи цього. Бо я не знаю, чи зможу потім дихати, коли ти підеш.

Тарен усміхнувся. Не радісно. По-справжньому. Як людина, яка теж знає втрату.

- Тоді просто мовчи. І я залишусь.

Вони сиділи так ще довго. Не торкаючись. Не питаючи, чому все всередині горить. Десь у темряві впало листя. Зорі схилились нижче. А між ними вперше з’явилось не знайомство, а надія. Надія, яка не вимагала слів. Вона просто була між їхніми плечами, між поглядами, які вже зустрілись і тепер не поспішали відпускати, між тишею, яка більше не тиснула, а тримала.

Лія повільно видихнула.

Наче тільки тепер дозволила собі дихати повністю, не стримуючи повітря в грудях. Дівчина не відвела погляду. І це було нове. Це не був виклик чи запит, а як мовчазна згода залишитись у цій миті ще трохи.

Тарен відчув це одразу. Не жестом, не словом, а тілом. Тим дивним знанням, що приходить раніше за думку. Він сидів нерухомо, але всередині щось повільно зрушило з місця, як камінь, який довго вважали частиною землі.

- Ти теж це відчуваєш? – тихо сказав він, не дивлячись у бік.

Питання не вимагало відповіді. Воно просто було озвучене, як правда, яку вже не ховали.

Тиша навколо змінилась. Вона не зникла. Вона ніби стала щільнішою, уважнішою, мов простір теж схилився слухати. Десь неподалік тріснула гілка. Повільно, без поспіху, ніби ліс не остерігався бути почутим. Полум’я вогнища на мить затремтіло і випрямилось знову, витягнувшись вище, ніж було раніше.

Лія відчула це першою. Це не був страх – скоріше відлуння. Таке саме, як у печері. Як дотик до струни, що вже колись звучала. Вона не обернулась. Не тому, що не хотіла дивитись, а тому, що знала: якщо рушить зараз, щось важливе зламається.

В той час, Тарен сидів нерухомо. Він дивився на вогонь, але бачив не полум’я. У нього з’явилось дивне відчуття, ніби цей вечір не просто відбувається, а запам’ятовується. Не ним одним. Це відчуття було неспокійним. Не теплим, а справжнім. Так пам’ятають не щастя, а межу.

Він повільно підвівся. Рух був тихим, майже вибачливим, ніби він не хотів зруйнувати те, що вже сталося, лише завершити його правильно. Земля під ногами злегка хруснула, і цей звук прозвучав надто голосно в нічній тиші.