Частина 2. Ті, що пам'ятають до глибини душі.

Тарен повернувся на третій день. Тихо, без пояснень. Його постать з’явилась між деревами, як тінь, що нарешті згадала, куди належить.

У таборі його зустріли мовчки. Ніхто не дорікав та не питав. Бо ті, хто знав Тарена, знали: якщо він зникає – значить, щось його кличе. І поки не відгукнеться, він не повернеться.

Його одяг був запилений, меч із залишками трав, а у правій руці він тримав щось, згорнуте в тканину. Він поклав згорток перед вогнищем, де вже чекали троє старійшин. Ріон був серед них. Найстарший мов кора на дубі.

- Вона з’явилась, - сказав Тарен тиха. – Я не бачив обличчя. Але…

Він не договорив.

Старійшина розгорнув тканину. Всередині – уламок старої прикраси. Темне срібло, тонке плетення. Півколо, як обрій перед сходом. І це – слід крові. Засохлої. Не його.

- Це з Лан-Тіри, - прошепотів один із старших. – Такі знаки носили тільки ті, хто проходив Перетин.

- Вона не одна, - сказав Тарен.

- Хто? – спитав Ріон.

- Та, кого я шукаю. І та, кого я забув. Можливо, вона одна і та ж.

Старійшини переглянулись. Тиша між ними була не незнанням, а страхом знати більше.

- Ти ж знаєш, - промовив Ріон. – Якщо ти йдеш цим шляхом, повернення вже не буде.

- А що таке «повернення», - усміхнувся Тарен, - якщо я ніколи не йшов?

Він підняв уламок і приклав до грудей.

- Я йду. Але не за собою. Не за відповідями. Я йду туди, де мовчання стає голосом.

І ніхто не сказав, що він помиляється.

Ніч спустилась на ліс м’яко, без тривоги. Лія сиділа біля вогню, який розклала сама вперше за багато днів. Полум’я горіло тихо, як би мовчало з нею. Мішечок лежав поруч. Він не виглядав магічним, просто тканина, трохи потерта, з запахом диму і сухих трав. Проте щось у ньому тремтіло, коли вона торкалась.

Лія поклала його на долоню. Заплющила очі. Ні очікування, ні прохання. Лише дихання – повільне, глибоке, і внутрішнє «дозволяю».

Першим прийшов звук. Не голос й не шепіт. А звук нитки, що рветься. Далі – руки. Чоловічі. Сильні, мов земля, але тримають щось ніжно, як спогад, як молитву.

Лія побачила уламок. Срібло, витерте, з кривавою тінню на ребрі. І тоді – спалах.

Не образ, не обличчя. Лише очі. Темні, як ніч перед дощем. І біль. Тихий, як той, що не кричить.

- Хто ти? – прошепотіла вона, не усвідомлюючи, що говорить уголос.

Полум’я затріщало. Мішечок став важчим, ніби хтось поклав у нього ще одну долю. Вона відкрила очі. Ніч була такою самою, але вона вже – ні.

- Я бачила тебе, - прошепотіла. – І мені вже не вистачить просто снів.

Ніч не була спокійною. В таборі було, як завжди: охоронці на місцях, вогнища догорають, вітер спить між гілок. Але щось у Тарені не мовчало. Він довго лежав із заплющеними очима, проте сон не приходив. Лише ритм серця, що наче йшов не в такт тілу, а чомусь іншому – глибшому, невидимому.

Раптом щось промайнуло у тиші. Слово. Не вголос. Усередині. Наче його хтось вимовив, але не тут й не зараз.

Л і я.

Він сів. Повільно, наче боявся, що рух зітре це звучання. Поклав руку на груди, де ще вдень тримав уламок прикраси.

- Що це? – прошепотів він сам собі.

Вогонь перед ним майже згас. Але один жар все ще тлів – червоний, живий. Тарен підкинув гілочку. Вона спалахнула миттєво, мов чекала на його дотик. І в цьому вогні він побачив – не лице, не постать. Лише погляд. Очі, в яких була відсутність страху. Очі, які його знали. Більше, ніж він знав себе.

- Хто ти? – сказав тихо.

А в грудях уже знав: не питає, а пригадує.

Ранок не мав звуку. Ліс був мов у чеканні, ніби сам не хотів злякати те, що народилось уночі.

Лія прокинулась не від шуму, не від світла, а від відчуття легкості, яке давно її не торкались. Наче щось у ній розв’язалось. Снів вона не пам’ятала. У грудях ще тремтіла нотка – тонка, як голос, що звучить не в вухах, а десь глибоко під ключицями.

Мішечок лежав там, де вона його залишила. Тканина стала м’якою, теплою. Цього разу – відкрився. Усередині був шматочок кори з вирізаним знаком. Півколо з крапкою в центрі. Значення їй було незнайоме, та тіло впізнало його, як рідне.

- Це напрямок? – прошепотіла.

У тиші повз неї промайнула тінь. Не тварина, не людина. Відлуння. Вона не здригнулась. Вперше за довгий час відчувала, що все на своєму місці. Страх зникає там, де народжується пам’ять.

Лія встала. Залишила мішечок у підкладку свого плаща. Стисла кору в долоні і ступила перший крок.

Схід сонця не просто торкався неба – він розривав його.

Світло виринало з-за обрію, мов щось, що довго ховалося, а тепер не могло більше мовчати. Тарен стояв на межі табору, де ще не ступала денна хода, і дивився, як золоті смуги лягали на холодну землю. У ріках – нічого. У грудях – усе.