Частина 2. Ті, що пам'ятають до глибини душі.

Усе почалося задовго цього життя.

Тоді ще не було імен. Лише відчуття.

Двоє душ, що знали одна одну ще до народження.

Що проходили разом крізь темряву, і кожного разу знаходили шлях назад.

Його звали Тарен.

Він не народився в тиші – він прийшов із неї. Очі, як нічне небо перед бурею. Руки, як пам’ять битв. У його плечах був простір для чужого болю – і він ніс його, не скаржачись, наче то був його власний хрест.

Її звали Лія.

Дівчина не належала світові, в якому жила. Вона бачила крізь час. Чула музику там, де інші бачили лише порожнечу. Її дотик не лікував – він пригадував. Бо вона ніколи не торкалась поверхнево.

Тарен мовчав, коли боліло. Лія дихала, коли інші ламались.

Перш ніж погляди зустрілись.

Щось змінювалося у світі. Не різко, не з грозою – а ніжно, як коли тиша починає дихати.

Тарен не міг пояснити це відчуття. Його руки, що звикли тримати зброю, раптом захотіли тримати щось крихке. Він більше не спав глибоко. Сон приходив з уривками і в кожному з них було світло. Не сліпуче, а м’яке, як спогад про те, чого ще не було, але що чекає десь поруч.

Лія не знала його імені. Але кожного вечора, торкаючись води, вона шепотіла щось до річки – наче хтось мав почути. Її пальці ковзали по корі дерев, і вона здригалась від ледь помітного тремтіння: природа готувалася до зустрічі. У повітрі було відлуння. Наче дві частини цілого вже рухались одна до одної, хоч і не знали дороги.

Тарен став уважнішим до знаків. Птах, що тричі сів на те саме каміння. Дим, що підіймався не туди, куди дув вітер. Шепіт, який він почув від старого, що вже тиждень мовчав. 

: Вона близько – сказав той. – І прийде, коли вогонь стане водою.

Тарен не запитав більше нічого. Бо всередині вже знав, що щось починається.

Лія прокинулась серед ночі. Її серце билося не зі страху, а ніби хтось торкнувся – із середини. Вона сіла, торкнулась грудей і вперше зрозуміла: це її біль чи чийсь інший, який вона несла усе життя.

У той самий ранок, вони обидва подивились на схід. Вперше – в один і той самий бік.

Ранок був прохолодний, з тією особливою прозорістю повітря, що буває тільки на межі пори: між весною і літом, між забуттям і згадуванням.

Тарен прокинувся раніше всіх. Йому наснився сон – не тривожний, не ясний, але такий, що залишив по собі шепіт у грудях.  Старший брат ще спав, перевернувшись на бік, а мати зранку  розпалювала вогонь.

- Ти знову мовчазний, - сказала вона, не обертаючись.

- Я завжди такий, - відказав Тарен сідаючи поруч і подаючи їй суху гілку.

Мати нічого не відповіла, лише подивилася на нього знизу до гори. Погляд – як вода: терплячий, глибокий, але всевидючий.

- Коли вогонь стає тишею – хтось іде назустріч.

Він знав, що вона не говорить про війну. Але й не про спокій.

У Лії цього ранку було неспокійно в руках. Вона заплітала подрузі волосся, але пальці плутались.

- Що з тобою сьогодні? – спитала Сайна, нахиляючись до неї.

- Не знаю.

- Ти ніби не тут.

- Може, я і справді не тут, - тихо мовила Лія.

- Де ж ти?

- Наче на межі чогось. Наче щось мене кличе, але не називає.

- Хлопець? – усміхнулась Сайна.

- Ні…не хлопець. Хоч і…може, колись. Просто…відчуття, що земля чекає, щоб ми зустрілись.

Сайна замовкла. Такі речі з Лією траплялись. Вона говорила, як вітер: ніколи прямо, але завжди точно.

Увечері Тарен вийшов на берег. Туди, де обрив відкривав простір до неба. Його друг, Ріон, ішов поруч – мовчки.

- Вона в твоїх снах знову?

- Я не знаю, хто вона.

- Але вона повертається.

- Не повертається. Вона ще не прийшла.

Ріон кивнув. Не сміявся. Не жартував. Він знав, що є речі, над якими не сміються.

У цей самий вечір Лія торкнулася води. Її пальці  вловили плин, і раптом щось всередині стало м’яким – ніби до неї хтось промовив, без слів, але так ясно, що серце стукнуло гучніше. Вони були ще далеко один від одного, проте щось у світі вже починало шепотіти обом.

Наступного дня вітер змінив напрям.

Не так, щоб це одразу помітили, але Лія дивилася на прапорці, які плела з трави для оберегу, і знала: він дме інакше.

- Ти щось чуєш? – спитала Сайна

- Шепіт, - сказала Лія.

- Вітер?

- Ні, пам’ять.

Подруга більше не питала. З Лією було краще мовчати, ніж намагатись зрозуміти.

У Тарена цього ранку був бій. Не справжній – навчальний. Але тіло звикло тримати напругу, навіть коли мечі були дерев’яні. Після поєдинку він залишив зброю в траві й пішов сам. Уліс. Без мети. Його тягло до дерев, наче хтось залишив там подих.  Під одним деревом він знайшов зламану стрічку з тонкої трави, вплетену в гілочку. Зелена. Перев’язана вузлом.