Частина 1. Пам'ять тіла. Тіло і страх

Страх не завжди кричить.

Частіше він тихо дихає поруч.

У вигляді напруженого хребта.

У вигляді раптової втоми.

У вигляді «мені не хочеться туди йти» чи «я не хочу тут перебувати»

Я довго вважала, що страх – це щось про втечу, істерики, сльози. Вважала, що він очевидний. Проте я помилилась, тому що мій страх був витончений. Він жив у мені, як тіньова сутність, яка знала, коли саме стискати мої плечі. Вона постійно шепотіла: «Сиди тихо. Не вилазь. Будь хорошою, зручною для всіх. Не ризикуй».

Тіло, яке часто боялось, стає меншим. Воно згортається у клубок. Притишує голос навіть там, де безпечно. Я це помітила, коли одного дня стояла на світлофорі і раптом серце шалено забилось, бо ззаду підійшов чоловік і став занадто близько. Він нічого не зробив, але тіло пам’ятало.

Страх оселився в моїх колінах, які не йшли вперед. У шиї, яка боїться дивитися прямо. У диханні, яке було ніби половинчасте. Я видихаю, але не вдихаю повністю.

Мені знадобилось багато тиші, щоб розплутати цей вузол: страх – це не ворог. Це внутрішнє «я», яке не почули. Воно кричало: «Мені страшно!», проте у відповідь була тиша, ігнорування або сором.

Тепер я запитую своє тіло: Де тобі страшно? І чи справді там зараз небезпека? Чи це спогад, який знову заговорив? Прийшло розуміння, що я більше не хочу жити так, ніби небезпека завжди поруч.

Я хочу жити так, ніби небезпека всередині мене.

Страх – це не знак того, що треба тікати. Іноді – це знак, що ти вже виросла й можеш залишитись.

 Тіло з минулого втілення.

Що, якщо мій страх є не тільки моїм? Що, як він – це пам’ять мого тіла, яке було до мене? Пам’ять душі, яка вже страждала? Що, як я боюсь не тому, що щось трапилось, а тому, що колись, у іншому тілі, я вже померла від довіри? І тепер ця душа, яка знову прийшла, каже: Будь обережна. Ми проходили це.

Я не знаю, ким я була у минулому житті. Проте, я знаю, що мої коліна не йдуть не тому, що я слабка, а тому, що колись вони тікали, і не втекли. Моє серце б’ється не тому, що я надто чутлива, а тому, що воно колись зупинилось раптово. Це не страх цього життя. Це пам’ять глибшого. І я приймаю її не щоб не боятись, а щоб більше  не тікати.

 Як страх ховається у звичках?

Страх не завжди звучить голосом. Іноді він стає характером. Здавалось, що я просто обережна й незалежна. Просто не люблю, коли мене торкаються. Але насправді – це був страх. Маскований під силу, ізоляцію, мовчання.

Я навчилась сміятися у відповідь на приниження. Я жартувала про себе, щоб ніхто не встиг зробити це першим. Звикла говорити «все добре», бо боялась, що якщо скажу «болить», то ніхто не залишиться. Звички – це архітектура страху. Не злі, не погані. Вони старі. І більше не потрібні.

Тепер я придивляюсь до них. До того, як я мовчу, ухиляюсь, як перестаю дихати в розмові. Не для того, щоб звинуватити себе. А щоб сказати: я більше не живу з привидом страху. Я живу з собою.

Висновок

Страх не завжди про те, що є зараз. Часто це про те, що було, а ще частіше про те, що було витіснене.

Тіло пам’ятає. І якщо воно стискається, тремтить чи тікає – це не примха. Це послання.

Не весь страх твій. Частина – це з минулого втілення. Частина – з дитинства та частина -  з роду. Ти не винна. Проте, ти можеш бути тією, хто зцілить вас.