Пісня душі

Частина 1. Пам'ять тіла

Тіло – не в’язень.

Тіло – архів.

Я довго не розуміла, чому мені важко дихати в кімнаті, де хтось говорить голосно. Чому раптове наближення викликає сильну тривогу, ніж логіка цього дозволяє. Чому я втомлююсь не від справ, а від людей. Тіло не кричало, воно мовчки показувало, що тут був страх, тут була небезпека, тут мене не чули.

Тіло не забуває. Коли душа витісняє, тіло навпаки носить. Воно пам’ятає нічні плачі, стискання рук, як тіло зменшувалося в присутності агресії. І навіть коли розум каже: «це було давно», то тіло каже: «а мені досі болить».

Я почала питати себе: де в мені живе ця пам’ять? У плечах – що ніколи не опускаються? Можливо у горлі, яке ковтає слова, що ніколи не були й можливо, не будуть сказані? Чи у шлунку, де стискається камінь, коли йду туди, куди не хочу?

Я вчуся розгортати себе. Звісно, ніяк квітку, а як згорток тіла, де кожна частина кричить: «я пам’ятаю». Воно це робить не щоб звинувачувати, а щоб звільняти.

Це не про драму. Це про правду. Це про тіло, яке не зраджує, бо воно – єдине, що було з тобою завжди.

Послання:

Зупинись. Торкнись до себе – не руками, увагою.

Де в тобі живе тривога? Де – втома? А де – мрія, яку ти носиш, але боїшся проявити?

Ріна Степ

Подобається

#5039 в Любовні романи
#1233 в Любовне фентезі

У тексті є: пам'ять душі, крізь роки, серце завжди чекало його.

Відредаговано: 05.02.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись