Глава 5. «Телефонний дзвінок, який відкрив двері»

Юн Сора сиділа на краю ліжка, обійнявши подушку, і дивилася у вікно, де повільно танув вечір. В її кімнаті панувала тиша, лише тихо грав старий програвач — її власний демотрек, записаний кілька тижнів тому. Вона майже вже звикла до цієї тиші, коли раптом телефон дзвінко завібрував у руці.

На екрані висвітилося: **Пан Лі Хьонсу**.

Вона завмерла.

Він телефонував знову.

Сора ковтнула, не знаючи — радіти чи тікати. Сорок разів вона думала, що це все — помилка, збіг, жарт долі. Вона не була готова. Не була достатньо хорошою. Не була… кимось.

Але дзвінок не припинявся.

Вона натиснула «прийняти».

— Алло… — її голос був тихим, майже зламаним.

— Пані Юн Соро? Це знову Лі Хьонсу, менеджер гурту BTS. Сподіваюся, я не відволікаю вас? — його голос був спокійний, ввічливий, трохи втомлений. Наче людина, яка звикла чекати.

— Н-ні, все добре, — вона знітилася навіть сама від себе. — Просто… не очікувала дзвінка.

— Це зрозуміло, — м’яко відповів він. — Але я б хотів зустрітися з вами сьогодні. Особисто. У мене є пропозиція, яка може змінити ваше життя.

Тиша впала між ними, і Сора навіть почула, як у її грудях прискорено б’ється серце.

— Якщо ви не проти, — додав він, — найближча кава-студія «Blue Leaf» о сьомій підійде?

— Я… я прийду, — видихнула вона, хоча сама не вірила, що сказала ці слова.

Кафе було тихим, затишним, залитим м’яким світлом ламп. Сора стояла біля столика, стискаючи в пальцях ремінець сумки, поки не побачила знайому постать. Пан Лі Хьонсу сидів рівно, майже по-діловому, але з м’якими рисами обличчя — не хижак шоу-бізнесу, а людина, яка звикла працювати з мріями інших.

— Пані Юн Соро, приємно бачити вас, — він підвівся, потиснувши їй руку. — Дякую, що знайшли час.

Вона лише кивнула. Кава перед нею так і залишилася недоторканою.

— Я перейду до суті, — сказав він. — Ми переглянули ваше демо. Не тільки я — але й учасники BTS. Вони хочуть, щоб ви стали бек-вокалісткою в нашому новому концертному проєкті.

У Сори пересохло в горлі.

— Бек… вокалісткою? Для BTS? — прозвучало майже як шепіт.

— Так. Це честь, але й величезна відповідальність. І шанс. Я не буду прикрашати: ми не шукаємо випадкову людину. Ми шукаємо голос, який впаде в музику природно. І ви — одна з тих, кого вони вибрали.

Сора опустила очі.

— Я не впевнена, що… я гідна.

— Ви можете бути не впевнені, — сказав він спокійно. — Але вони впевнені. І я також.

В її думках почали кружляти образи — сцена, світло, люди, спів. І… обличчя Мін Юнґі, який колись у її уяві дивився зі сцени прямо в камеру, ніби в її душу.

— Я… не можу, — її голос зірвався. — Це все… занадто. Мені страшно. Я не знаю, чи зможу.

Він не зупинив її. Лише злегка всміхнувся кутами губ.

— Страх — це нормально. Відмова — теж. Але подумайте: мрія, яка лякає — це майже завжди правильна мрія. Якщо вирішите — мій номер у вас є. Двері ще відчинені.

Подруга Сори, Хейвон, слухала її мовчки рівно сім секунд. А тоді здійнявся буревій.

— Ти… ТИ ВІДМОВИЛАСЯ?! Соро, ти що, з глузду з’їхала?! Це BTS! Це ж… це ж як виграти лотерею, не купивши білет — і викинути гроші у смітник!!

— Я просто… — Сора намагалася захищатися, але марно.

— Ні! Не просто! Ти боїшся — і тому ховаєшся за «я не гідна». Знаєш що? **Це не смиренність. Це саботаж!**

Сора мовчала. А Хейвон продовжила, майже шиплячи:

— Якби хтось мені подзвонив і сказав «йди працювати з BTS», я б уже стояла на порозі їх студії, з курточкою на плечі й автограф-книжкою в зубах.

Удома Сора сиділа на підлозі, обійнявши коліна. Її ноутбук тихо світився — там було відкрите відео старого концерту BTS, де Мін Юнґі стояв на сцені в білому, з закритими очима, наче співав із самої глибини серця.

*«Ти мріяла бути там. Ти співала, уявляючи себе поруч. Ти плакала, коли думала, що це неможливо.»*

*А тепер коли можливо — ти тікаєш?*

Сора не витримала. Взяла телефон. Подих тремтів.

Вона натиснула номер.

— Пан Лі Хьонсу? Це Юн Сора. Я… я хочу спробувати.

На тому кінці було кілька секунд мовчання.

А потім:

— Я радий це чути. Завтра ви отримаєте офіційне запрошення до HYBE Studios. І… вітаю. Ви щойно відкрили двері у зовсім нове життя.

Сора поклала телефон, і їй здалося, що світ навколо змінився. Щось велике вже йшло до неї. Вона ще не знала, як звучить справжня сцена, як холодить дихання перед виходом, як дивляться очі мільйонів.

Але тепер — вона йшла туди.

І десь далеко, у студії, **Мін Юнґі уже чув її голос — і чекав.**