Розділ 4. The Road of the Heart

Лист від менеджера студії прийшов несподівано — короткий, ввічливий, із проханням приїхати на прослуховування. Сора дивилася на нього кілька хвилин, ніби вирішувала, чи може це бути справжньою можливістю, чи черговим фальшивим сподіванням. Врешті вона зібралася й поїхала.

Дорога до студії видалася їй довшою, ніж була насправді. Місто згорталося за вікном так, ніби йому і справді байдуже до її мрій. Вона повторювала в голові перші рядки своєї пісні, стискала в руці текст, наче талісман.

Перед входом у будівлю все здавалося надто професійним: охорона, суворі форми, люди, які точно знали, куди вони йдуть. Сора раптом відчула себе маленькою дівчинкою, яка прийшла в чужий, великий світ.

Зал очікування був наповнений людьми у стильному одязі й тими, хто виглядав так, ніби йшов сюди щодня. Інші претендентки готувалися, переглядали нотки, репетирували завчені фрази. Вони здавалися підготовленими, упевненими, професійними.

Її поряд сиділа дівчина з яскравим макіяжем, яка говорила впевнено й голосно про те, як вона вже співала на кількох сцена. Сора прислухалася, відчуваючи, що її власне серце б’ється швидше від сумніву.

Запрошенням до студії вона фактично не знала подробиць — лише що потрібна була солістка для нового проєкту. Ніхто не сказав, що серед присутніх будуть самі артисти, яких вона знала лише по виступах в інтернеті.

Коли її провели коридором, звук кроків під ногами віддавався в грудях. Двері вели до великого простору зі скляними перегородками — за ними виднілися люди, які сиділи навколо столу. Серце стискалося з кожним кроком.

І раптом вона побачила їх. Не всіх відразу, але спочатку — силуети, знайомі обриси, тихо сміючись і розмовляючи. Вона зупинилась, ніби вмить похитнувшись: перед нею сиділа група, чий образ вона знала з постерів та інтерв’ю.

Коли двері відчинилися повністю, очі всіх у кімнаті повернулися до нового відвідувача. Сора відчула, як у грудях виникає дивний холод — тут, у цьому просторі, її кумир був поруч, таким же живим і недосяжним одночасно.

Вона ледве розглядала обличчя; серце калатало, повіки хотіли закритися, а ноги відмовлялися слухатися. Вона стояла, ніби зачарована, і бачила, як один із них, тихий і зосереджений, піднімає очі у її бік довше, ніж інші.

Організатор заходу стояв біля столу й говорив голосно, чітко, роздаючи інструкції: сьогодні вони слухають багато кандидаток, обирають ту, яка почуватиметься щонайміцніше з новим проєктом. Сорі повідомили, що вона остання в черзі.

Чуття несправедливості промайнуло в її грудях: «Остання», — подумала вона. «Може, це знак, що мене не хочуть бачити». Але одночасно це дало їй дивну впевненість — остання означає запам’ятатися надовго, якщо тільки вийде.

Вона глибоко вдихнула і сіла поруч із іншими претендентками. Коли в когось звучали впевнені голоси, у Сори з’являлося відчуття, що вона не належить сюди. Інші дівчата співали технічно досконало: контроль дихання, виразність, шоу. Вони випромінювали професійність.

Тим часом за склом кілька людей помічали її хвилювання й усміхалися, як би підбадьорюючи. Хтось підійшов і тихо порадив: «Просто будь собою». Ці слова звучали як набір штампів, але в серці Сори вони заграли теплим відлунням.

Час наближався. Вона повторювала внутрішньо перший куплет, відчувала як голос трохи тремтить, але намагалась запхати страх за плечі. Вона зібрала нотки, випрямила плечі й слухала, як одна за одною викликають на прослуховування інших.

Кожна дівчина, що виходила, отримувала короткий відгук: хтось аплодував, хтось лише кивнув, хтось усміхався крізь професійні формули. Сора дивилася на їхні обличчя й уявляла, що робить неправильно — чи вона занадто щира, чи навпаки недостатньо яскрава.

Коли настав її виклик, вона відчула, що ноги ведуть її самі. Коридор до зали здавався нескінченним. Вона помітила відблиск софітів ще до того, як ступила на сцену. Тут усе було інше: звук, світло, очі.

Видовище із залу зробило її крихітною. Ледь тільки вона піднялась на поміст, море поглядів обрушилось на неї. І серед них — знайомі, холодні й уважні, погляди тих, кого вона знала з екрана. Вони були ближче, ніж вона колись уявляла.

Вона взяла мікрофон, стиснула його долонями, відчувши шорсткість та вагу. Інтуїтивно вона закрила очі на частку секунди, зібрала повітря й почала.

Я довго йшла крізь тишу і чужі світи,

Шукала голос, що навчив би дихати.

Коли мовчала — всередині лунали крики,

Та я не знала, як навчити їх звучати вголос.

Але серце — не камінь, не зламати лиш словами,

Навіть тріщини світяться, коли ідеш крізь ніч.

Я співатиму, навіть коли ніхто не побачить,

Бо мій подих живий — і це значить, що я ще тут.

Колись я вірила, що світ мене не чує,

Що пісні народжуються, але зникають у тиші.

Та є той, кого я слухала в найтемніші ночі —

І я стою тут тепер… бо хтось не знав, але врятував.

Бо серце — не камінь, воно б’ється, поки треба,

Навіть зламане може співати про те, що живе.

І я більше не прошу — я просто йду дорогою світла,

Бо кожен крок — це відповідь, що я ще не втрата, я мрія.

Ти не бачив сліз тих, хто слухав тебе в тишині,

Але в кожній пісні ти клав їм ліки під шкіру.

Я не прошу, щоб ти глянув, не чекаю відповіді —

Просто співаю, бо дякую, навіть якщо ніхто не знає, кому.

І серце — не тягар, воно світить, коли приймаєш біль,

Навіть тріщини сяють, коли вчишся не падати.

Я співатиму далі — не щоб хтось почув, а тому що можу.

І це — моя дорога. І я більше не одна.

Коли останні акорди розтанули в повітрі, у залі настала дивна тиша — не та, що народжується від байдужості, а та, що з’являється, коли люди не знають, як відповісти на відвертість. Сора стояла, серце тріпотіло, сльози вимальовувалися на віях, але вона відчувала внутрішню спокійну правду: вона віддала все.