Розділ 3. Голос, що мовчить

Минуло кілька тижнів після того, як Сора залишила сцену міжнародного конкурсу. Місто, яке колись здавалося таким яскравим і сповненим можливостей, тепер тиснуло на неї тишею й холодом. Вона намагалася співати — але кожен звук застрягав у горлі.

Телефон спалахував новими повідомленнями — друзі підтримували, надсилали слова втіхи, писали, що вона була чудова. Але Сора не відповідала. Вона дивилася на екран і просто відкладала його вбік.

Коли вона знову відкрила свій щоденник, то помітила, як її записи стали коротшими. Замість довгих абзаців залишилися лише фрази: *«Не вийшло»*, *«Не знаю, що робити»*, *«Може, це знак».*

І все ж одна сторінка залишалася незмінною — та, де вона написала великими літерами: **“Для Юнґі.”**

Вона сіла біля вікна і дивилася на дощ. Краплі стікали по склу, відбиваючи неонові вогні міста. Вона згадувала той момент, коли стояла на сцені, як її голос тремтів, а очі суддів здавалися холодними.

— Може, я просто не для цього, — прошепотіла вона, сама не вірячи у власні слова.

Її мати тихо відчинила двері й поставила чашку чаю поруч. — Не здавайся, Соро. Це лише початок.

Сора кивнула, але не відповіла. У голові лунав лише один голос — Юнґі. Його слова з інтерв’ю: *«Поразка — це не кінець. Це момент, коли ти вирішуєш, чи справжня твоя мрія».*

Вона відкрила ноутбук і знайшла відео його останнього виступу. Сиділа, слухала, як він співає, як його голос ніби торкається чогось всередині неї. Серце билося швидше.

«Ні… Я не зможу просто залишити це», — подумала вона. — «Я маю спробувати ще раз».

Вона знову відкрила сторінку конкурсу. Термін подачі нових заявок ще тривав. Руки тремтіли, але вона натиснула на кнопку **«Подати заявку повторно»**.

У полі *«Пісня для виконання»* вона довго не знала, що писати. Спершу хотіла вибрати щось нове, але потім подумала: *“Я не маю відмовлятися від того, що люблю.”*

Вона написала: **“Пісня Юнґі – нова інтерпретація”**.

Того вечора вона співала знову. Але тепер її голос був інший — не для журі, не для перемоги, а для себе. Вона співала, як дихає, і кожен звук був сповнений щирості.

Сльози текли по щоках, але вона не зупинялася. Бо вперше за довгий час вона співала не заради когось — а тому, що це частина її самої.

Наступного ранку їй прийшов лист із конкурсу:

«Ваша заявка прийнята. Ми будемо раді бачити вас знову».

Сора сиділа кілька хвилин нерухомо, просто вдивляючись у ці слова. Потім усміхнулася. Маленька, тиха, але справжня усмішка.

— Я повернусь, — сказала вона. — І цього разу вони почують мій справжній голос.

Наступні дні стали для неї новим випробуванням. Вона знала, що має змінитися — не лише як співачка, а й як людина. Тепер, коли біль поразки відступив, залишилося щось інше — тихе, але міцне бажання довести, що вона варта сцени.

Сора почала тренуватися щодня. Ранок — вокал, день — рухи, вечір — робота над емоцією. Вона слухала виступи інших, вчилася чути музику по-новому, ніби розмовляла з нею.

Іноді, коли ніч опускалася на місто, вона виходила на дах свого будинку, співала для зоряного неба й уявляла, що там, десь далеко, Юнґі теж дивиться вгору і, можливо, чує її голос.

Вона почала вести музичний блог, де ділилася своїми записами. Не для слави, не для переглядів — просто щоб не втратити себе у тиші. Іноді люди коментували: *«Твій голос має душу».* Ці слова були для неї як подих свіжого повітря.

Одного вечора, переглядаючи свій блог, вона помітила повідомлення від невідомого користувача. Там було лише одне речення:

“Не переставай співати. Ти на правильному шляху.”

Вона довго дивилася на ці слова. Нік у відправника був «SUGA_93». Її серце підскочило. Вона навіть не знала, чи це справжній Мін Юнґі, чи просто хтось, хто використав його ім’я. Але все одно… це було схоже на знак.

В ту ніч вона не спала. В голові звучала мелодія, яка народжувалася з її власних почуттів — нова, ніжна, з нотами суму і надії. Вона відкрила блокнот і написала перші рядки:

*“Якщо ти почуєш мій голос, знай — я співала не для слави,

А щоб колись наші світи перетнулися в одній пісні.”*

З кожним новим рядком вона відчувала, як до неї повертається впевненість. Це вже не була дівчина, яка боялася сцени. Це була Сора, яка вміла підніматися після падінь.

Наступного дня вона надіслала заявку знову — але цього разу з власною піснею. Її композиція мала назву **«My Way to You»** — *Мій шлях до тебе*.

У листі до організаторів вона додала короткий опис:

«Ця пісня — про мрію, яка одного разу впала, але не зникла. Вона просто навчилася співати інакше.»

Відправивши лист, Сора відчула, як щось у ній звільнилося. Вона не знала, чим усе закінчиться. Але вперше за довгий час вона не боялася майбутнього.

Того вечора вона знову відчинила вікно, впустивши до кімнати запах дощу. Піднесла руки до неба й тихо прошепотіла:

— Дякую, Юнґі… за музику, яка не дозволила мені зникнути.

Її голос розчинився в нічному повітрі, але Сора знала — десь там, у величезному світі, цей голос знайде відгук.