Розділ 1. Перший крок до мрії

Юн Сора сиділа на ліжку і нервово крутила олівцем у руках. Вона дивилася на свій щоденник, де розписані нотки і слова для конкурсу. «Сьогодні все має бути ідеально», — шепотіла вона сама собі. На столі лежав мікрофон і маленький блокнот із текстами пісень. В кімнаті панувала тиша, порушувана лише легким шумом міста за вікном.

Вона закрила очі і згадала, як вперше почула пісню Мін Юнґі. Кожен його рядок ніби промовляв до неї особисто. «Я стану співачкою… і він почує мій голос», — повторювала вона слова, які стали її обіцянкою.

Сора відчула, як серце б’ється швидше, а руки трохи тремтять. Вона піднялась і підійшла до дзеркала. «Ти можеш це зробити», — сказала вона собі, вдивляючись у відображення. Руки стиснулися навколо ручки мікрофона.

Вона почала співати тихо, щоб перевірити голос і дихання. Кожна нота звучала в її кімнаті як маленьке відкриття. Вона повторювала один і той самий куплет кілька разів, а мелодія ставала більш впевненою, але хвилювання не зникало.

Сора вийняла свій телефон і записала короткий уривок, щоб прослухати. Вона слухала і відчувала, як голос трохи хвилює навіть її саму. «Ще потрібно потренуватися», — промовила вона, намагаючись зосередитися.

Далі вона взяла блокнот із текстами пісень Юнґі. «Якщо він міг творити такі слова, я теж можу доторкнутися до музики», — подумала Сора. Вона переписала один із рядків кілька разів, щоб зробити його своїм.

Потім вона вийшла на балкон і зробила кілька глибоких вдихів. Вітер легенько колихав волосся, і вона відчула прилив рішучості. «Я готова», — сказала Сора собі, опустивши погляд на мікрофон і відчуваючи, що завтра все почнеться.

Ранок настав швидко. Сонце заливало кімнату теплим світлом, і Сора відчула, як збуджено тремтять її руки. Вона зібрала всі необхідні речі: блокнот, мікрофон, запасний костюм, і повільно вийшла з кімнати.

Дорога до конкурсу здавалася нескінченною. Вулиці міста були шумні, але всередині Сора відчувала особливу тишу — тишу концентрації та очікування. Вона повторювала рядки пісні, час від часу прошепотіла слова Юнґі, які стільки разів надихали її.

На вході до будівлі конкурсу її зустріла група учасників, всі з нервовими усмішками та мріями про перемогу. Сора відчула, як хвилювання зростає, але водночас у грудях з’являється рішучість.

В залі пахло лаком для волосся і свіжо випраними костюмами. Кожен звук здавався посилювати серцебиття. Сора глибоко вдихнула і спробувала відпустити всі страхи.

Її викликали на сцену. Крок за кроком вона йшла по коридору, відчуваючи, як погляди інших учасників та суддів ковзають по ній. Серце калатало в грудях, але вона підняла голову і зосередилася на музиці, яку любила.

Світло софітів огорнуло її, і зал, здавалось, став неймовірно величезним. Вона відчула, як страх на мить зникає і залишається тільки голос, який вона готувала так довго.

Музика почала грати, і Сора відкрила рот. Перші ноти вилилися з її грудей, чисті й щирі. Вона забула про все, крім пісні та того, що її голос має донести емоції слухачам.

Глядачі слухали уважно, а судді нахилили голови, прислухаючись. Сора відчула, як кожна нота переплітається з серцем, як хвиля, що накочує і відчуття легкості, і хвилювання одночасно.

Пісня підходила до завершення, і Сора відчула, що все, що вона хотіла сказати, вона висловила через свій голос. Вона поклала мікрофон на тримач і глибоко вдихнула, відчуваючи прилив адреналіну.

Але коли вона зійшла зі сцени, на обличчях суддів не було явної похвали. Лише ввічливі посмішки і короткі коментарі: «Добре, але ще потрібно працювати».

Сора відчула невеликий удар. Її серце стислося від розчарування. Вона сподівалася, що виступ піде краще, що її голос зачепить когось більше.

Проте вона згадала слова, які говорила собі ще вчора: «Я не здамся». І навіть тепер, коли трохи сумно, вона відчула, що це лише початок її шляху.

У холі конкурсу вона сіла на лавку і діставала свій блокнот. Переписуючи рядки пісні ще раз, вона відчула прилив натхнення.

«Я можу стати кращою», — прошепотіла вона сама собі.

«І одного дня він почує мій голос», — додала ще тихіше, майже для себе.

Вона оглянула інших учасників. Дехто святкував маленькі перемоги, дехто вже розчаровано виходив. Але Сора знала, що її шлях — лише починається.

Повертаючись додому, вона дивилася на постер Мін Юнґі на стіні своєї кімнати. Його очі здавалися немов розуміли її. «Не зупиняйся», — здавалося, він шепотів їй.

Вона сіла за свій столик і відкрила ноутбук. Почала писати власні тексти, пробуючи нові мелодії. Її серце все ще тремтіло від виступу, але тепер уже не від страху, а від бажання стати кращою.

Вечір спускався на місто, а Сора продовжувала співати тихо для себе, для свого кумира, для своєї мрії. Кожна нота відлунювала в кімнаті, як маленький крок на довгому шляху, що чекав попереду.

Вона знову і знову повторювала куплет, вдосконалюючи дихання, інтонацію і відчуття. Втома приходила, але вона її не помічала.

Її голос в кімнаті ставав сильнішим, чистішим, впевненішим. Кожна нота була наче обіцянкою самому собі: не зупинятися, йти вперед і не втрачати віру.

Сора підвела голову і подивилася на нічне небо за вікном. Місяць світив м’яким світлом, і вона відчула, як його сяйво підкріплює її рішучість.

«Завтра буде новий день», — сказала вона собі.

«І я готова зробити наступний крок».

Вона відклала блокнот, зітхнула глибоко і піднялась з-за столу. Тіло було втомлене, але душа співала.

Сора підійшла до дзеркала і ще раз подивилася на себе. «Ти справжня», — сказала вона і посміхнулася.

«І завтра я покажу всім, що я можу».

Вона вимкнула світло, але в голові ще лунав звук її голосу. Він залишався з нею, як нагадування, що її шлях тільки починається.

Перед сном вона відкрила останній рядок у своєму щоденнику: «Я не здамся. Я стану співачкою. І він почує мій голос».