3

Пройшло кілька днів, перш ніж я знову зібрала себе до купи. Моє життя наче зупинилося, хоча всі навколо чекали на свято, прикрашали домівки і обговорювали меню на новорічний стіл. Я ж навіть дивитися не могла на їжу, тому що в горло абсолютно нічого не лізло. Серце стискалося при будь-якій згадці про Марка. Як він міг просто взяти та поїхати? Як я могла просто взяти і раптово втратити голову? Чому не можу повернутися до колишнього ритму і жити так, як раніше? Здавалося, моє життя розділилося на «до» та «після». Клятий незнайомець, про якого я й і досі нічого не знаю, просто взяв і оселився в моєму серці, як повноправний гість. І що мені тепер із цим робити?

  Тридцять першого грудня я пролежала весь день у ліжку, неохоче думаючи про вечір. Хотілося уникнути моменту святкування, так як настрою не було взагалі. Таня з ранку висіла на телефоні, випрошуючи поради щодо кольору помади, в той час, як я насилу змусила себе погладити сукню. Мама постійно мене підганяла, лякаючи, що я запізнюся на концерт, але мені було абсолютно байдуже.

    Насилу зібравшись, я, нарешті, зустрілася з Танею біля святково-вбраного приміщення в центрі міста. Усюди горіли різнокольорові вогники, лунали новорічні пісні, чувся радісний сміх. Навколо панувала передсвяткова атмосфера казки, а в повітрі неквапливо кружляли сніжинки. 

   Коли ми заходили всередину, мене мало не збила з ніг якась навіжена білявка з величезним плакатом в руках. Таня теж не надто відрізнялась, розповідаючи останні новини з фан-дому. Вона плакала від щастя, що, нарешті побачить Марка, постійно виправляла ретельно зроблену зачіску і порівнювала себе з іншими дівчатами. Я ж мовчки спостерігала, як неквапливо змінює колір гірлянда на пишній ялинці біля вікна. Тані вдалося дістати квитки біля самої сцени, тож нам із нею відверто заздрили. Навколо панувала збуджена радісна атмосфера. Одна я ніби у хмарах літала, не поділяючи загального настрою. Просто сиділа поряд з Танею, як тінь, мріючи лише про одне — щоб це швидше закінчилося, і я знову повернулася додому. Не вистачило сил на свята, концерти й розваги. Серце стискалося від туги за людиною, яку я ніколи більше не побачу.

   Коли заграла гучна музика, і на сцену вийшов усіма обожнюваний співак, я без інтересу підвела очі. Переді мною стояв він — красивий, стильно одягнений, сяючий. Той, хто за кілька годин умудрився розбити серце, а потім так легко зникнути.

   Невже я зовсім втратила глузд? Скільки разів не закривала очі, намагаючись прогнати видіння, Марк не зникав. Це справді був він — живий, реальний і тепер такий недосяжний.

 — Ну, і як він тобі? Правда ж, гарячий? Наживо ще гарніший, ніж в інтернеті. О Боже! Він дивиться на нас, Сніжа! Прямо сюди! Я зараз збожеволію, а-а-а!

  Марк справді дивився на нас, точніше, на мене. Що, якщо він теж забув, як дихати, впізнавши мене з натовпу? Що, якщо його серце теж б'ється об груди, як поранений птах? Ми обидва забули, як дихати, розчиняючись в очах одне одного.

  Коли заграла музика, Марк зібрався з духом і згадав про концерт. Почав співати й танцювати, повністю віддаючись глядачам. А я, як прибита, жадібно ловила кожен його крок, емоцію, зміну голосу, міміку. Він справді був неймовірно талановитим! Його голос пробирав до мурах, а в піснях був сенс. Він здавався таким щасливим, задоволеним життям і гарним, ось тільки в мене досі крутилися в голові його слова: «Все ілюзія, бо прості людські цінності давно втратили свою актуальність. Всіма довкола править жадібність, бажання розбагатіти, прославитися, виїхати за твій рахунок. Ніде немає щирості...»

  Тепер усе стало на свої місця. Деякі його фрази та дії, небажання спочатку попадатися на очі... Чорт забирай, правда ще тоді була очевидною! Як я могла бути настільки сліпою?

 — Два дні тому я написав нову пісню,— сказав Марк після того, як музика затихла. — Вона ще зовсім недопрацьована й сира, але я хочу нею поділитись. Нещодавно я зустрів одну дівчину, яка повністю перевернула мій внутрішній світ. Наша зустріч була швидкоплинною, але вона встигла оселитися ось тут, — він поклав руку на груди. — Вона була водночас холодною і теплою, колючою і ніжною, веселою та сумною. Здавалося, з нею життя текло по-іншому. Ми були знайомі кілька годин, і за цей час я ніби прожив маленьке повноцінне життя. Цю пісню я присвятив їй.

   Він почав грати на гітарі та співати. Мені здавалося, що час зупинився:

«Дівчинка з лісу із запахом снігу.
 Колюча, як лід, і жива, немов вітер.
 У ній холод зими з відтінками літа.
 Кусає та гріє, як матінки светр.
Вона дихає щастям, живе, як стихія
Шукає натхнення в забутих місцях
В ній вир почуттів, сумна ностальгія
Вона склеює знову розбиті серця...»

— Боже, він дивиться на тебе, Сніжка! Що відбувається? Ви знайомі?

   Хіба я могла щось відповісти, коли всередині утворився вулкан і заповнив душу гарячою лавою? Хіба я взагалі могла щось інше чути, окрім його оксамитового голосу? Хіба існувало ще щось, окрім його бездонних очей?

  Коли під час перерви до мене підійшла якась жінка і повела за сцену, я навіть слова сказати не могла. Ноги перетворились на вату, температура підскочила, а серце так і рвалося назовні божевільними поштовхами. Коли в гримерці до мене підійшов він, я, здавалося, забула власне ім'я. Зараз неодмінно хтось ущипне мене, і я одразу ж прокинуся. Хіба це може відбуватися насправді?

 — Ну, привіт, моя Сніжинка,— сказав він і посміхнувся. — Незважаючи на ім'я, ти найтепліше створіння на світі, ти в курсі?

 — Я ... я ...

— Нічого не кажи. — Він приклав палець до моїх губ і знову нахилився. — Твої очі вже все сказали на концерті. Інше не важливо. Одного разу я вже відпустив тебе, і це була моя найбільша помилка. Більше не хочу тебе втрачати, чуєш?

  Він узяв моє обличчя у свої ніжні руки і обпік гарячим поглядом. Я знала, що він не бреше. Відчувала серцем. Коли його губи торкнулися моїх, я без роздумів відповіла тим самим. Ми опинилися одні в задушливому просторі без часу, звуку та людей. Особлива нірвана, яка існувала лише для нас двох. А коли бамкнув годинник і в гримерку почали стукати, ми зрозуміли, що трохи захопились.