2

  Сутінки швидко насувалися на закутаний снігом ліс, і я розуміла, що навряд чи встигну вчасно повернутися додому. Хоч би вийти звідси якнайшвидше — це вже було б непоганим варіантом.

 — Тебе як звати, мала? — порушив тишу незнайомець.

 — Сніжана.

 — Сніжинка, значить? Тепер розумію, хто снігопад накликав. — Він посміхнувся і глянув на мене згори донизу. Я знову зрадливо почервоніла.

— Ще поговори мені тут,— одразу насупилась. — А тебе як звати?

 — Марк.

 — Огнєв, чи що? — засміялася я і, перегородивши йому дорогу, уважно подивилася в очі. Хлопець дивно розгубився і миттю відвів погляд. Мені справді здалося, що його обличчя знайоме. Звичайно, якби я була більш уважною, то запам'ятала б хоч віддалено, як виглядає кумир моєї кращої подруги.

 — А ти його знаєш? — Він підозріло звузив очі.

 — Якщо не вважати, що подруга мені всі вуха про нього продзижчала, і його ім'я я чую частіше, ніж власне, то можна сказати, що ні. Не дуже вникала в його особистість. Я не цікавлюся кумирами малолітніх сцикух.

 — Ясно, — посміхнувся він. — Я — просто Марк. Звичайний хлопець...

 — Добре, просто Марк. Що ти робив у лісі один? — поцікавилася я. Звичайно, незважаючи на схожість із зіркою, цей хлопець просто не міг ним бути. Відомим особам гуляти поодинці не рекомендується, у них все життя за розкладом і шанувальниці на кожному кроці.

— Ну, можна сказати, що я втік. Хотів побути на самоті, зібратися з думками та пошукати натхнення.

 — Від кого втік?

 — Від буденної метушні, — уточнив він. — Від людей, галасу... Втомився від усього. Хотів перезавантажитись.

 — Дуже розумно людині, яка далека від лісу, йти туди, щоб перезавантажитись. Чи ти не чув, що там можна заблукати? — Не можу зупинитись, щоб його не підколювати. Я й ущипнула б його з великим задоволенням, але, звісно, довелося вгамувати це бажання.

 — Знайшлася тут найрозумніша,— не розгубився Марк. —  Прямо таки блищиш розсудливістю! А ти не в курсі, що гуляти в таких дрімучих місцях молодим дівчатам не дуже безпечно? Я можу й маніяком виявитися...

— Не сміши! Я з такими, як ти, на раз-два розправляюся, — показала йому кулак. — Тобі ще пощастило, що я вирішила спершу поговорити з тобою. Так би вже під деревом валявся із шишкою на лобі.

 — Це ти-то небезпечна? Метр із кепкою? — Він поклав мені руку на голову і нахилився, щоб заглянути в очі. Потім щиро засміявся. Я хотіла відштовхнути його руку, але чомусь не змогла її навіть з місця зрушити. Хлопець виявився сильним. Крізь куртку я навіть примудрилася намацати м'язи. Від усвідомлення власної поразки мене ще більше кинуло в жар. Такої слабкою й беззахисною я себе давно не відчувала.

 — Гей, будеш мене драконити, покажу тобі де раки зимують, второпав?

— Ой, налякала! У тебе сили, дивлюся, чимало. Майже як у горобця під коліном. Страшно навіть уявити! — Він не припиняв сміятися. Звичайно, довго терпіти його образи я не стала, тому без роздумів підстрибнула ближче і почала його лоскотати. Від несподіванки хлопець здригнувся і спробував від мене ухилитися, але я була налаштована серйозніше нікуди, і продовжувала наступати. Розгорілася неабияка боротьба, через що ми обидва зі сміхом повалились у сніг. Потім втомившись від поєдинку, просто лежали обличчям догори та ловили ротом прохолодні сніжинки.

 — Ти з усіма дівчатами такий вредний? — навіщось запитала я. Перед очима постала картинка, як Марк так само кладе руку на голову іншій дівчині і дивиться в очі поглядом, від якого всередині усе перевертається. Ця думка викликала внутрішній протест і навіть образу, хоча я була знайома з ним від сили годину.

— Ти краще спитай, чи всі дівчата такі вредні. — Він підвівся і глянув на мене якимось незвично поблажливим поглядом. Немов на маленьке беззахисне кошеня, яке намагалося його вкусити. — Правду кажучи, у мене мало часу, щоб з кимось контактувати більше п'яти хвилин. Тому ти — мабуть, рекорд за останні шість місяців. А така нестерпна — так, тим паче...

 — Ти й сам не з цукру зроблений, — відмахнулась. Серце вистрибувало з грудей від його близькості, а до щік вмить прилила гаряча кров. Що, чорт забирай, зі мною відбувається? Ще не вистачало закохатися в цього засранця!

 — Невихований, зарозумілий, колючий, вредний і нестерпний... А все тому, що гарний!

 — І ти... красива,— тихим голосом відповів Марк і глянув на мої губи. Мені здавалося, що ще мить — і моє серце точно проламає ребра.

— Ось тільки цього тут не треба! — Я різко підірвалася з місця і почала обтрушуватися від снігу.

 — Що не треба?

 — Дивитись на мене такими очима! Я не клюю на ці штучки, затямив?

 — Та дуже треба! — виправився він. — Ти перша почала, взагалі-то...

 — Та ну тебе!

   Ми знову рушили в дорогу. Кілька разів довелося змінювати маршрут, оскільки хащі ставали все густішими, а слідів хоч якихось стежок — не було й близько. Снігопад почав припинятись, мороз посилюватись, а темрява згущувати фарби. Іти ставало дедалі важче. Висота снігу доходила до колін, тому ми страшенно втомилися і почали втрачати темп.

  Я впала в розпач. Що буде, якщо ми так і не знайдемо дорогу додому? Ставало все холодніше, зв'язку не було, а чудові засніжені краєвиди почали здаватися зловісними. Марк намагався мене підбадьорювати, але я перестала хоч якось реагувати. Сказати, що я страшенно втомилася — не сказати нічого.

 — Сніг припинився. Тепер сліди не замітатиме, і ми точно не будемо ходити колами. Думаю, скоро ми знайдемо вихід.

 — Не можу більше йти. — Я стомлено сіла на повалене дерево. — А ще я замерзла. Здається, ще трохи — і я перетворюся на бурульку. Іди сам шукай порятунок. Я тут посиджу.

   Я справді була на межі. На емоції взагалі не лишилося сил, і єдине, чого мені зараз хотілося — спати. Очі почали злипатися, а голова налилася свинцем.

— Ти ж чудово розумієш, що я тебе не кину,— впевнено сказав Марк, і сів поруч. Я очікувала почути будь що, але тільки не це. Думала, що він, як і раніше, почне з мене глузувати. Та й хто ми одне одному? Лише випадкові знайомі, яким не пощастило разом заблукати в лісі.

 — Безглуздий вчинок. Так більше ймовірності, що ми обоє тут помремо, бо замерзнемо до смерті.

 — Ну, от чого ти носа повісила, кнопка? — Марк обережно повернув до себе моє обличчя і занепокоєно зазирнув у вічі. — Зовсім розклеїлася, дивлюся. Ще й тремтиш уся...

 — Холодно, тому що... — Мені важко давалося кожне слово.

 — А тепер? — Він обережно обійняв мене, ніжно притиснувши до грудей. Мій холодний ніс уткнувся в його теплу шию, але він навіть не здригнувся.

  Спочатку мені хотілося скрикнути, вилаятися і відштовхнути його від себе. Ще б якийсь мало знайомий красень мене обіймав! Я точно не хочу бути однією з тих закоханих дуреп, які втрачають голову від подібних моментів. Чому ж я просто завмерла? Навіть поворухнути рукою не було сил, і я просто обм'якла в його обіймах, як та лялька. Якщо й існують якісь до нестями приємні моменти в житті — то це точно один із них. У мене не було сил протистояти цим відчуттям.

 — Я не лічитимусь у твоєму списку,— намагалася щось марудити я. — На мене твої чари не діють. Можеш навіть не розраховувати.

 — Мовчи, дурненька. Зігрівайся.

  Хвилини розтяглися у вічність. Я зовсім втратила відчуття часу, розчинившись у його обіймах. Давно мені не було так добре, приємно та спокійно. Мозок продовжував нашіптувати, що Марк просто хоче скористатися моїм слабким становищем, але я відмовлялася його слухати. Просто не хотілося, щоб це закінчувалося.

   Щоправда, за кілька хвилин солодкий дурман почав розвіюватися, і до мене дійшло становище, в якому я опинилася.

 — Так, усе! Досить! — Я різко відсторонилася, знову відчувши жар у кожній клітині тіла. Серце билося, як божевільне, щоки палали, а від колишнього холоду не залишилося й сліду. — Ти що собі дозволяєш, кретине? Зовсім страх загубив?

 — Бачу, трохи підтанула, Сніжинка? Я радий. Візьми ось, з'їж цукерочку. — Він тепло посміхнувся і дістав із кишені шоколадний батончик, який одразу ж простягнув мені.

— Дякую, я не голодна. Їж сам свою цукерочку.

 — У мене сил побільше, ніж у тебе, кнопка. Не дуже хочеться нести тебе на руках, тож їж, і не сперечайся зі мною, добре? — Його голос був твердим та наполегливим. Мені не залишалося нічого, окрім як підкориться. Та й він мав рацію — я встигла зголодніти, тому без зайвих обурень з'їла батончик.

 — Не треба називати мене кнопкою. Я не маленька.

 — Ну, вибач, — усміхнувся він. — Дивлячись на тебе, нічого іншого на думку не спадає. Маленька, беззахисна і колюча, як їжачок. У мене батьківський інстинкт прокидається, коли спостерігаю за тобою. Хіба я винен, що викликаєш такі емоції?

— Ти просто знаєш, як впливаєш на дівчат, і тобі подобається їх обеззброювати. Але я не така, — знову вирішила нагадати. І чому я, як та папуга, постійно повторюю одне й те саме? Наче намагаюся це сказати не йому, а собі? «Не така, не сяка…» Судячи з моєї реакції на Марка, я нічим від інших не відрізняюся. Також млію від кожного його руху, слова і повороту голови. А ще не можу перестати дивитися на його губи, ніби вони мають наді мною особливу владу. Та ще дурепа...

 — Ти справді зовсім інша,— погодився він несподівано. — Давно не спілкувався ні з ким із таким нестерпним характером. Але, як би дивно не звучало, це мені подобається...

 — Ну, ось знову починаєш! У хід ідуть усі прийоми, щоб підкорити чергову спідницю? Яка я за рахунком, кому ти кажеш щось подібне?

 —Та ніяка. Я нікому не говорив подібного, тому що уникав не тільки дівчат, а й загалом людей.

  Його голос пролунав тихо, серйозно і навіть трохи відсторонено. Попередню фразу він говорив з таким же настроєм. Не знаю, чому я все сприймаю в штики.

 — Чому уникав? — Я згадала, що він не хотів спочатку траплятися на очі. Яка ж причина?

 — Тому що все в моєму житті штучне, несправжнє та позбавлене сенсу. Одні й ті самі особи, які всюди шукають вигоди. Навколо фальш, лицемірство, гроші... Однакові дівчата зі штучною зовнішністю та емоціями. Ілюзія інтересу, симпатії, життя. Ілюзія дружби, закоханості... Усе ілюзія, бо прості людські цінності давно втратили свою актуальність. Всіма довкола править жадібність, бажання розбагатіти, прославитися і виїхати за твій рахунок. Ніде немає щирості. Живучи в такому світі, ти втомлюєшся дихати, бо немає чим. І коли зустрічаєш когось, хто так сильно відрізняється від того, що звик бачити, ти наче знову відчуваєш життя. Відкривається друге дихання. Тому дякую тобі. За ці відчуття...

  Здавалося, всередині щось перевернулося. Ми сиділи й дивилися одне на одного, втративши відчуття часу. У мене було стільки питань, однак, жодне з них не зірвалося з губ. Я просто забула, як дихати, повністю потонувши в його бездонних очах. Сотні метеликів, про існування яких я досі не підозрювала, вирвалися назовні та заполонили собою простір.

 — Здається, собака недалеко прогавкав, — першим порушив тишу Марк і сумно посміхнувся. — Настав час йти, кнопка. Незабаром будеш дома, у своїй теплій постільці.

    Марк мав рацію. Через п'ятнадцять хвилин ми вийшли з лісу і опинилися в якомусь невідомому селі. Як виявилося, ми пройшли більше, ніж потрібно було, і вийшли зовсім з іншого боку. Марк без проблем домовився з місцевим мешканцем за добру плату, щоб він довіз нас додому. Спочатку вони підкинули мене, а потім збиралися вирушити до міста.

  Вийшовши з машини біля мого будинку, Марк довго дивився мені в очі, не знаючи, що говорити. А потім не стримався і міцно обійняв:

 — Спасибі тобі. За ці три години я знову відчув себе живим. Будь щаслива та бережи себе, Сніжинка.

 — Взаємно, Марку.

  Він важко відсторонився від мене, протяжно зітхнув, а потім поїхав. Просто взяв і поїхав, не спитавши навіть телефон.