1

— Ну, Сніжка, подивися, який красень! Голову втратиш! А талановитий який! Від його пісень я божеволію, щоразу мурашки по шкірі,— продовжувала щебетати на вухо моя найкраща подруга Таня. Я, звичайно, здогадувалася, що вона не просто так погодилася провести мене до зупинки, пронюхавши, що сьогодні я менш категорична, коли йшлося про Марка Огнєва. Зізнаюся чесно, постійні розмови про молодого перспективного співака втомлювали, але сьогодні в мене був надто гарний настрій, щоб суперечити подрузі.

 — Так, нічого такий. — Я вдала, що дивлюся на фото в її телефоні, а насправді розглядала візерунки сніжинок на ґрунтовій дорозі. Треба ж, як з погодою пощастило! Рідко які новорічні свята радували бажаним снігопадом. Зовнішність кумира Тані знову була проігнорована. Як переконати подругу, що мене не цікавлять зроблені стилістами солодкі хлопчики?

— То що там щодо новорічної ночі? Не передумала йти на концерт? Не можу повірити, що нарешті побачу його наживо! Новий рік на концерті Марка Огнєва! Що може бути краще, Сніж?

 — Так-так, пам'ятаю. Здійсниться твоя найбільша мрія. 

  Думками я була вже вдома, за читанням улюбленої книги та з чашкою імбирного чаю в руці. Надворі пролітатимуть сніжинки, інеєм вкриваючи дерева, а я буду спостерігати за ними з вікна, смакуючи солодкі мандарини.

   Після насиченого дня у місті настрій у мене був чудовий. Ми з Танею обійшли всі цікаві пам'ятки, скупилися до свят, випили дві склянки глінтвейну біля ялинки та зірвали голоси від періодичних нападів сміху. Навіть розмови про Марка не дратували, а це багато про що говорить, враховуючи мою упередженість. Мабуть, я була несправедлива щодо цього хлопця. Навіть пісні його до ладу не слухала, хоча Таня регулярно скидала їх мені в телеграм. Можливо, колись я змушу себе їх оцінити, але навряд чи це буде у найближчі дні. Сучасна популярна музика мене зовсім не приваблювала, і не думаю, що майбутній концерт щось змінить.

   Обійнявши мене на прощання, Таня побажала мені гарної дороги та побігла на свій трамвай. Я живу на околиці міста і щоб добратися додому, треба проїхати пустельну трасу з густим лісом по обидва боки. Відстань наче невелика — десять кілометрів, але з транспортом буває важкувато, особливо у вихідні. Сьогодні лише п'ятниця, а отже, все має йти за планом.

   Щоправда, через сорок хвилин очікування під густим снігопадом, мені довелося визнати, що я залишилася в прольоті. Зупинка була порожня — нікому й на думку не спадало кудись їхати в таку «негоду», особливо напередодні свята, хоча, як на мене, це було ще тим виявом бідності людського розуму. Як можна не любити сніг, легкий мороз та атмосферу казки? Це ж межа мрій, не інакше...

   Недовго думаючи, я вирішила плюнути на очікування та рушити додому пішки. Через півтори години буду на місці, особливо якщо вкорочу шлях та піду лісом. Мама, почувши мої думки, впала б у паніку, переконуючи, що наш ліс надто дрімучий і навіть досвідчених лісників водив колами. Ну і не виключатимемо маніяків-убивць, що можуть грізно ховатися за деревами в пошуках чергової жертви. Все це я, звичайно, чула мільйон разів, але навряд чи таку шукачку пригод, як я, це зупинить.

  За всі свої вісімнадцять років я ще жодного разу не потрапляла в подібну ситуацію. Можливо, вся справа в моєму непростому характері? Незважаючи на невисокий зріст і тендітну фігуру, мене часто називали бомбою сповільненої дії і воліли зайвий раз не переходити дорогу.

  Темніти почне за дві години, тож в мене вдосталь часу, щоб дістатися додому. Ліс я знала добре й не раз гуляла там з друзями, тому навряд чи виникнуть якісь проблеми. Відігнавши сумніви, я перелізла через кучугуру снігу, потім через невисокий гіллястий кущ, і одразу ж опинилась у засніженій хащі. Пройшла кілька метрів у напрямку від траси, і, виявивши попереду ледь помітні сліди стежки, рушила нею.

  Сказати, що ліс став втіленням казок — не сказати нічого. Дерева та ялинки майже повністю вкрилися білою пухнастою ватою. Тоненькі чорні гілки вдяглися в снігові шубки, які відблискували на світлі, наче сотні дрібних діамантів. Жваві синички билися за першість із горобцями, спритно перескакуючи з дерева не дерево, і перекликаючись дзвінкими голосами. Легкий вітерець щипав обличчя, ворушив розпущене руде волосся і п'янив голову морозною свіжістю. Я йшла по засніженій стежині і з захопленням спостерігала за пухнастими клаптиками, що кружляли в повітрі. Попереду пишнів засніжений лісовий пейзаж, який був настільки прекрасним, що так і захоплювало дух від захвату. Невже я справді потрапила до казки? Хотілося стрибати в кучугури, з'їжджати з гірок, грати в сніжки і просто радіти кожній хвилині. На жаль, я була тут абсолютно самісінька, тож про подібне безумство довелося забути.

  У мовчазному спогляданні засніженого лісового царства минуло сорок хвилин шляху. Я неквапливо крокувала вдалечінь, думала про новорічну ніч та майбутній концерт. Зізнаюсь, я  — домашня дівчинка і завжди відмічала це свято вдома, в крайньому випадку  — з друзями. Але в компанії тисячі шалених фанаток  — це щось новеньке. Сподіваюсь, мене не знудить прямо там від надлишку захоплених коментарів, викриків і сліз закоханих дівчат. Але чого не зробиш заради кращої подруги, яка мріяла про це вже не один місяць?

  Звичайно, я не виключаю талант молодого двадцятирічного співака, хоча навіть не пам'ятаю його обличчя, бо не вважала за потрібне розглядати. Єдині речі, які мене справді цікавили — це книги та спорт. Всі новинки, плітки та обличчя шоу-бізнесу залишалися на поталу Тані, але це явно не моя історія. Мама, мабуть, здивується, дізнавшись про мої плани. Зате я трохи зміню сценарій і зустріну Новий рік в незвичному для себе місці. Цікаво, що з цього вийде?

   Поринувши з головою у думки, я не відразу помітила, що за мною хтось іде. Озирнувшись, упіймала поглядом чорну тінь, що миттєво сховалась за деревом. Мабуть, переслідувач не хотів бути поміченим.

  Усередині похололо. Хто це? Кому спало на думку за мною стежити? Відразу згадалися всі переглянуті кримінальні ролики із заголовками: «Пропала безвісти. Не повернулася додому. Стала черговою жертвою вбивці». Я, звичайно, далеко не з боягузок, але зіткнутися в глибокому лісі з якимсь божевільним не дуже хотілося.

  Вирішивши прискорити крок, я напружено йшла вперед. Спиною відчувала переслідування, але незнайомець чомусь не наближався близько, тримаючись на відстані. Він очікує зручного моменту, щоб напасти? У голову лізли всілякі погані думки, а прекрасні краєвиди почали більше лякати, ніж тішити.

  Вкотре озирнувшись, я знову побачила, як незнайомець сховався за дерево, і, скориставшись цим моментом, шмигнула між дерев — у хащі. Ноги по коліна загрузли в снігу, і я вилаялася про себе, розуміючи, що навряд чи далеко втечу. Знайшовши якусь палицю, я сховалася за дерево і почала чекати на подальші дії переслідувача. Через дві хвилини тиші почулися квапливі кроки ззаду, і я побачила чоловіка в чорному одязі, який крутив головою на всі боки. Він підійшов до місця, де закінчувалися сліди і невпевнено глянув у мою сторону. Я зрозуміла, що ховатися далі немає сенсу. Міцно стиснувши в руках палицю, я вискочила з-за дерева, спрямувавши на нього загрозливий погляд.

 — Ти хто такий і чого тобі від мене треба?

  Побачивши незнайомця ближче, я трохи зніяковіла, зрозумівши, що він не набагато старший за мене. Високий, добре складений, у дорогому одязі, він зовсім не виглядав небезпечним і, тим більше, загрозливим. Навпаки, дивився на мене недовірливо і старанно ховав обличчя у шарф.

 — Вибач. Я вже півдня ходжу тут колами і не можу знайти дорогу назад. Ти — перша людина, яку я зустрів у цій гущавині. Думав, простежу за тобою та вийду звідси.

 — Серйозно? Чому ж ти ховаєшся, як злодій, замість того, щоб підійти й запитати?

— У мене є свої причини, — насупився хлопець і відвернувся.

 — Які такі причини? — Я полегшено зітхнула. Хлопець не виглядав небезпечним, хоч і поводився підозріло.

 — Я не зобов'язаний перед тобою звітувати. Просто покажи мені дорогу до міста, і я від тебе відстану.

 — Так тут все простіше простого! Я рухаюсь з міста додому, нікуди не повертаючи. Тобі йти в протилежний бік приблизно сорок хвилин — і буде тобі твоє місто. Ти що, ліс вперше побачив? — Я вилізла з кучугури, струшуючи сніг, і підійшла ближче до незнайомця.

  Він був вродливим, навіть дуже. З-під шапки стирчали світлі пасма неслухняного волосся, а з-під насуплених широких брів на мене дивилися виразні сіро-блакитні очі. Форма обличчя у нього була правильна, мужня, з високими вилицями та вольовим підборіддям. Я відразу насупилась, припустивши, що хлопець, напевно, був ще тим бабником і підкорювачем жіночих сердець. З такою зовнішністю достатньо одного погляду, щоб отримати бажане. Подібний типаж мене завжди дратував, тому я вирішила триматися стійко.

— Не дуже переконливе пояснення,— стиснув плечима він. — Ти вийшла із нізвідки, наче з глибини лісу виринула. І якщо йти тим напрямком, що ти говориш, то зариєш носом у величезний яр.

 — Що ти мені пил в очі пускаєш? — здивувалася я. — Ходімо, покажу для особливо незрозумілих.

  Я потягла його за рукав і рушила в протилежний бік, будучи цілком упевненою у своїх висновках. Яке ж було моє здивування, коли, пройшовши кілька метрів, дорогу справді перегородив величезний яр.

 — Це ще що за чортівня? Звідки це тут узялося?

 — А я що казав? Сама-то, мабуть, заблукала, ще й мудруєш тут.

— Та ну тебе! Все було чудово, доки ти не намалювався. Якщо вже на те пішло, дорогу назад можна буде легко знайти по слідам.

 — Ти впевнена? — підняв праву брову хлопець і посміхнувся краєчком губ.

  Я відразу озирнулася і збентежилася — моїх слідів ніде не було видно. Навколо — лише дерева та кущі, покриті товстим шаром снігу.

 — Що за дива такі? Вони ж не могли просто так зникнути! — Як людина, яка ще ніколи не губилася в лісі, я була вражена і налякана. Хлопець, навпаки, виглядав навіть бадьорим. Підозрілий якийсь...

 — Ну, звісно. В умовах сильного снігопаду — це справді дивно... — Він почухав підборіддя й набув задумливого вигляду.

— Коротше, я не маю наміру витрачати свій дорогоцінний час на якихось дивних відморозків.

 — Точно помітила! Я й справді відморозив собі кінцівки. Тобі це також загрожує, як подивлюсь. — Він хитро посміхнувся мені й підморгнув. Я вмить почервоніла, й насупила ніс:

 — Навіть не мрій! Я чудово орієнтуюсь у лісах. Щасливо залишатися!

  Я рішуче пішла в свій бік, намагаючись приховати збентеження. Яким же був мій подив, коли відійшовши на кілька метрів, я побачила нові дерева, які не спостерігала раніше. Дедалі ліс ставав ще більш дрімучим, втративши будь-які обриси стежок. Почали повільно насуватися сутінки, а снігопад  тільки посилився й значно ускладнював шлях. Заблукати на пару з якимось підозрілим типом, нехай і красенем — це, звичайно, гарний сюжет для чергової мильної опери, але точно не для мене. Мені нічого не залишалося, як повернутися до хлопця, котрий з цікавістю спостерігав за кожним моїм рухом.

 — Прекрасно! Тепер і я заблукала. І звідки ти тільки впав на мою голову?

 — Віриш, я також не йшов у ліс у пошуках компанії, тим більше, чергового нестерпного дівчиська, — зітхнув хлопець і подивився кудись у порожнечу. — Проте якщо ми тут заблукали удвох, доведеться разом шукати дорогу назад.

 — Нам взагалі в різні боки, якщо ти забув.

 — Та все одно! Я радий вийти хоч кудись у люди, а звідти можна і таксі взяти. Та й залишати тебе наодинці не дуже розсудливо. Потім знайдуть твої рештки у лісі, а на мене всі підозри повісять. Не потрібні мені такі проблеми... — Хлопець зняв шапку і обтрусив її від снігу. Недбало відкинув назад пасма світлого волосся, і кинув на мене зверхній погляд. Який же ж до біса гарний, негідник! Як принц із казок, тільки з нестерпним характером.

— Дякую, ти такий турботливий! — зобразила вдавану подяку. — Гаразд, хай буде по-твоєму.

   Оглянувши територію, ми зрозуміли, що будь-які знайомі контури довкола стерлися через сильний снігопад. Обравши, на нашу думку, найправильніший маршрут, ми відразу ж рушили в дорогу.