Розділ 26. Камера

    Ранок почався несподівано яскравим сонцем, що пробивалося крізь тонкі штори й малювало золотисті промені на стелі. Емма протягнулася, відчуваючи ще легку втому після вчорашнього вечора, який подарував їй надто багато емоцій. Вона прокинулася в кімнаті, яка була знайома до дрібниць — мамин дім завжди пахнув кавою, свіжим хлібом і ледь помітними нотами м’яти від улюбленого чаю матері.

   Телефон завібрував. Повідомлення від Кейдена.
   “Доброго ранку, зеленоока. Сподіваюся, ти добре спала. Я ще кілька годин зайнятий, але напиши, як закінчиш пари. Хочу знати, де ти і що робиш.”

   Емма всміхнулася, відчуваючи, як щось тепле розтікається по грудях. Він завжди знаходив спосіб писати їй кілька рядків, навіть у дні, коли був по вуха у справах.

— Мамо, я побігла! — вигукнула вона, на ходу накидаючи легкий плащ поверх сукні й хапаючи сумку з конспектами.

— Сніданок хоча б? — долинув голос з кухні.

— Візьму щось у буфеті, не хвилюйся!

   Її кроки відлунювали сходами, а в душі вже крутилися думки: як складно тепер буде приховати щастя.

   ⸻

   В університеті завжди панувала метушня: гуртки студентів на сходах, сміх, хтось поспіхом друкував на ноутбуці курсову, хтось обговорював викладачів. Серед цього гамору Емма побачила Сару — найкращу подругу ще з першого курсу. Сара завжди виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки: легка хвиля каштанового волосся, підведені очі й невичерпна енергія.

— О, пані журналістка! — вигукнула вона, помахавши Еммі. — Ну що, готова рятувати світ статтями?

— Якби ж усе було так просто, — всміхнулася Емма.

   Вони вмостилися на свої місця в аудиторії, розкривши зошити. Викладач ще не прийшов, тому Сара одразу нахилилася ближче.

— А тепер зізнавайся. В тебе щось на обличчі написано, — підморгнула вона.

   Емма здивовано торкнулася щоки.

— Що? Макіяж розтікся?

— Ні, дурненька. В тебе сяйво. Ти світишся, як гірлянда на Різдво.

   Емма відчула, як щоки зрадницьки запалали.

— Це не те, про що ти думаєш.

— Ага, розкажеш! — засміялася Сара. — То як звати щастя в твоїх очах?

   Довелося зітхнути. Вона довго зважувала, чи говорити, але таємниці вже розпирали зсередини.

— Кейден.

   Сара кліпнула очима, ніби на мить не зрозуміла, про кого мова. А тоді округлила очі.

— Ти серйозно?! Той самий Кейден? Той, про якого пишуть усі таблоїди?

— Той самий, — тихо підтвердила Емма.

   Подруга затулила рот рукою, щоб не зойкнути вголос.

— Еммо, ти ж розумієш, що це… ну, як мінімум божевілля?

— Розумію, — відповіла вона чесно. — Я і рада, і налякана водночас. З одного боку, він зовсім не такий, яким його малюють журнали. Він уважний, добрий, справжній. А з іншого… я боюся, що моє життя стане надто відкритим.

   Сара серйозно глянула на неї.

— Ти завжди мріяла бути журналісткою. Ти хотіла бачити світ, писати про людей. Але чи готова ти, що тепер півсвіту захоче писати про тебе?

   Емма ковтнула. Це питання влучило просто в серце.

— От саме цього я і боюся.

   Лекція почалася, але слова викладача тонули в гулі думок.

    ⸻

   Після пар Сара не відпустила Емму додому.

— Ні, люба, сьогодні ти йдеш зі мною. Ми святкуємо!

— Що саме? — здивувалася Емма.

— Те, що ти закохана. А це вагома причини для келиха вина.

    Вони опинилися в невеличкому барі з теплим світлом і живою музикою. Усередині пахло кавою, вином і тістечками. За вікнами вечірнє місто виблискувало ліхтарями, створюючи особливу атмосферу.

   Сара замовила собі келих червоного, Емма обрала чай з жасмином. Вони довго говорили про навчання, плани на канікули, сміялися над одногрупниками. І в якийсь момент Емма відчула справжнє полегшення — ніби на мить змогла забути про всі страхи.

— Бачиш, — сказала Сара, відпиваючи вино. — Життя прекрасне, коли дозволяєш собі трохи розслабитися.

   Емма всміхнулася.

— Ти маєш рацію.

   Але її телефон завібрував. Повідомлення від Кейдена:

   “Де ти? Закінчив раніше. Можу заїхати за тобою.”

   Серце зробило сальто. Вона швидко написала адресу бару.

— Хто це? — хитро примружилася Сара.

— Ну, ти здогадалася.

   Подруга театрально підняла келих.

— О, Господи. Тепер я п’ю не за тебе, а за ваше дивне кохання.

   ⸻

   Минуло хвилин двадцять, коли біля входу зупинилося знайоме чорне авто. Серце Емми забилося швидше. Кейден вийшов, у темних джинсах і шкіряній куртці, з капюшоном, який частково приховував його обличчя. Проте навіть так він виглядав надто помітно.

   Він увійшов у бар, і на мить усе навколо стихло — кілька людей одразу впізнали його. Але він швидко відшукав очима Емму й підійшов до столика.

— Привіт, — його голос був теплим, але очі виблискували. — Готова?

   Емма кивнула, підводячись. Сара підморгнула їй.

— Гарного вечора, зіркова парочко.

   На вулиці повівав легкий вітер. Кейден відчинив дверцята авто, і вона сіла. Він сам обійшов машину, завів двигун.

— Як день? — запитав він, коли вони виїхали на дорогу.

— Добрий. Ми з Сарою просто вирішили трохи відволіктися.

— Це добре, — він усміхнувся. — Але я все одно радий, що тепер ти зі мною.

   Він простягнув руку й легко торкнувся її пальців. Емма відчула, як тепло розтікається по всьому тілу. Вона не помітила, як неподалік у темряві клацнув об’єктив камери.

   Двоє чоловіків сиділи в машині навпроти. Один нахилився вперед, переглядаючи фото.

— О, це точно те, що треба. Здається, у нас сенсація.

  Але ні Емма, ні Кейден про це не знали. Їхній світ звузився до машини, до тихого сміху й коротких діалогів, до тепла рук і поглядів, які важили більше, ніж будь-які слова.