Розділ 23. Світло прожекторів і тіні минулого

   Кейден повів Емму крізь гомін і сяйво люстри у величезній залі, де все виглядало так, ніби кожна деталь була створена для того, щоб вражати: виблискуючі келихи, дорогі тканини на столах, музика, що тонко грала на фоні, а ще — люди. Сотні очей, усмішок, кивків. Його світ. Її нова територія. Він міцно тримав її за руку, ніби хотів показати всім: вона з ним. Емма ж намагалася не видати хвилювання — усміхалася, хоча серце билося десь у горлі.

— Тримайся ближче, — нахилився Кейден і прошепотів їй у вухо. Його голос злегка заглушав шум, але слова врізалися всередину теплом. — Тут усі тільки й роблять, що оцінюють.

— Дуже обнадійливо, — відповіла вона тихо, намагаючись жартувати.

— Ти впораєшся, — і він підморгнув.

   Їх одразу зупинила група гостей — чоловіки у дорогих костюмах та жінки у вечірніх сукнях, немов з обкладинок журналів. Один із чоловіків розвів руками:

— О, Кейден! Нарешті! Ми вже думали, що ти нас проігнорував.

— Я б не наважився, — відповів він, потискаючи руку. — Дозвольте познайомити — Емма.

   Погляди ковзнули на неї. Усмішки — трохи здивовані, трохи ввічливі. Вона кивнула й посміхнулася, стараючись тримати рівну поставу.

— Дуже приємно, — пролунало кілька голосів.

— Щасливиця, — з ледь помітним натяком кинула одна з жінок.

   Кейден відреагував миттєво: обійняв Емму за талію й легко притягнув ближче.

— Я радий, що ви всі нарешті познайомилися, — його тон був твердий, майже захисний.

   Далі все закрутилося: розмови про музику, про майбутні проєкти, хтось запитував Кейдена про концерти, інші жартували, згадуючи його давні витівки. Емма слухала, іноді відповідала, але переважно спостерігала. І саме в цю мить з натовпу виринула вона.

   Софі.

   Висока, у блискучій сріблястій сукні, що огортала її фігуру немов друга шкіра. Волосся спадало хвилями, усмішка — впевнена, з нотками виклику. Вона підійшла так, ніби вся кімната існувала лише для цієї миті.

— Кейден, — її голос був теплий, але з тією інтонацією, яку важко сплутати. — Давно не бачились.

   Він злегка напружився, але усміхнувся:

— Привіт, Софі. Так, справді давно.

— Ти майже не змінився, — вона провела поглядом від його очей до губ, а тоді кинула швидкий погляд на Емму. — Хоча… щось нове з’явилося.

— Це Емма, — одразу сказав Кейден. Його рука ще міцніше обхопила талію дівчини. — Ми разом.

— Разом, — повторила Софі, ніби пробуючи це слово на смак. Її усмішка стала ширшою. — Приємно познайомитись.

— Взаємно, — відповіла Емма, намагаючись звучати спокійно.

— Ти ж пам’ятаєш, Кейден, — Софі нахилила голову, — ми теж колись складали непоганий дует.

   Він коротко кивнув, але більше нічого не додав. Усмішка Софі стала ще загадковішою, а в грудях Емми щось стиснулося.

   Розмова змінилася, підійшли ще кілька людей. Кейден легко спілкувався з усіма, але щоразу, коли Софі щось вставляла, відчувалося, ніби вона грає на тонкій струні минулого. Натяки, напівслова, усмішки. “Ти ж не забув наші вечори”, “Ох, ці твої старі жарти”. Вона говорила так, щоб інші могли сміятися, але для Емми це звучало як виклик.

   Згодом вони відійшли до іншої компанії, де було легше. Розмова про подорожі, хтось питав Емму, чим вона займається. Вона розповідала про навчання, про статтю, яку нещодавно написала. Люди слухали чемно, хоча не без подиву: серед цих розкішних жінок і чоловіків журналістка-початківиця виглядала іншою. Але Кейден дивився на неї з гордістю.

— У вас чарівна дівчина, — сказав хтось із чоловіків.

— Я знаю, — відповів Кейден. Його погляд був таким серйозним, що в Емми знову перехопило подих.

   Але все одно, навіть серед цих моментів, її думки поверталися до Софі. Вона відчувала, що між ними справді щось було. І від цього серце калатало ще сильніше.

   Вечір ішов далі, келихи наповнювались, музика звучала голосніше. Емма ловила на собі зацікавлені погляди. Хтось із гостей навіть сказав:

— Вона свіжа. Нарешті ми бачимо іншу сторону Кейдена.

— Ага, — додав інший. — Більше не лише бунтар, а й… чоловік, який здатен на щось серйозне.

   Кейден відповідав посмішкою, але його рука весь час залишалася на талії Емми. Він ніби намагався сказати світу: це мій вибір.

   Коли вони нарешті вийшли на терасу, де було тихіше й прохолодніше, Емма сперлася на балюстраду й подивилася на нічне місто.

— Вражає, — тихо сказала вона.

— Трохи інший світ, правда? — Кейден став поруч.

— Зовсім інший. Здається, що я тут чужа.

   Він подивився на неї уважно:

— Ти тут не чужа, Еммо. Не поруч зі мною.

   Вона посміхнулася, але десь у глибині серця залишався тіньовий відблиск Софі та її натяків.

— Ти багато знаєш цих людей, — сказала вона, щоб розрядити тишу.

— Так, — відповів він. — І майже всі вони думають, що знають мене. Але правда в тому, що лише кілька людей можуть сказати, який я насправді.

   Він подивився на неї так, що в неї закрутилося в голові.

— А я? — ледь чутно спитала вона.

   Він усміхнувся й нахилився ближче.

— Ти бачиш більше, ніж вони всі разом.

   Її серце закалатало ще швидше, але вона промовчала. Бо знала: десь позаду, серед світла й сміху, залишилася Софі — тінь його минулого, яка все одно не давала їй спокою.

   Машина мчала нічним містом, вогні вітрин і ліхтарів миготіли у вікнах, створюючи дивне відчуття, ніби цей вечір був майже нереальним. Емма сиділа поруч, все ще відчуваючи легкий запах його парфумів і тепло його руки, яка час від часу ковзала по її пальцях на сидінні між ними. Музика грала тихо, майже непомітно, і саме ця тиша давала шанс словам прозвучати.

— Кейден? — обережно почала вона.

— Ммм? — він поглянув на неї коротко, не відриваючи рук від керма.

— А хто така Софі? — запитання вийшло спокійним, але в грудях усе затремтіло.