Розділ 20. Занадто ранкові пояснення

   Ранок у домі Емми розпочався тихо, хоч і несподівано тривожно. Сонце ще тільки-но підіймалося над дахами, за вікном співали пташки, а кімнату огортав напівтемний затишок. Емма розплющила очі й на мить розгублено зиркнула довкола. Її тіло було важким від щастя та втоми водночас. На подушці поруч спокійно спав Кейден. Його дихання було глибоким, рівним, і це заспокоювало.

   Вона ще кілька секунд просто лежала й спостерігала, як промінь сонця торкається його скули. Її губи самі по собі розтягнулися в усмішці. «Невже все це зі мною?» — промайнуло в голові. Вчорашня ніч залишила після себе хвилююче відчуття близькості, і все ще було трохи нереальним.

   Але реальність нагадала про себе різко. Вона машинально потяглася до телефону й поглянула на екран. І завмерла.

— О Боже… — прошепотіла вона й різко підхопилася на ліжку.

   На дисплеї світилася година, яка зовсім не тішила: уже зовсім скоро мала повернутися її мати зі зміни. Серце підстрибнуло до горла.

— Кейден, вставай! — вона торснула його за плече.

   Він поворухнувся, сонно відкрив одне око й хриплувато промовив:

— Що таке? Нічого ж не горить…

— Горить! — прошипіла Емма. — Точніше, ось-ось буде горіти! Мама зараз прийде зі зміни!

   Кейден розплющив друге око й ще кілька секунд розглядав її розгублений вираз обличчя. Потім лукаво посміхнувся.

— А-а-а, розумію, — протягнув він і піднявся, розтягуючись. — Натішилась мною і тепер виставляєш?

— Кейден! — вона закотила очі, але не втрималась і пирснула зі сміху. — Ти не розумієш! Якщо вона зараз побачить тебе тут…

— То що? — він наблизився й нахилився так, що його обличчя було зовсім поруч. — Може, і добре, що побачить?

   Емма почервоніла й відштовхнула його в бік.

— Це не те, що я зараз готова пояснювати, ясно? У нас ще… нічого толком не визначено.

   Він підняв руки, удаючи капітуляцію.

— Добре, добре, зрозумів. — І, вже натягуючи джинси, додав: — Але якось смішно: після такої ночі мене виганяють, наче я якийсь злочинець.

— Ніхто тебе не виганяє, — буркнула Емма, метушливо поправляючи ковдру й дивлячись у вікно. — Просто… треба трохи часу.

   Він підійшов, обійняв її зі спини й швидко поцілував у щоку.

— Добре, міс Емма-час. Тільки обіцяй, що наступного разу я не буду тікати, наче грабіжник.

— Побачимо, — посміхнулася вона, хоч настрій залишався напруженим.

   Кілька хвилин потому він уже виходив із дому. Емма визирнула крізь штору: чорна машина повільно котилася вулицею. Вона видихнула з полегшенням.

   Та в ту ж мить за рогом показався знайомий силует. Це була її мати. Втомлена після нічної зміни, з сумкою на плечі, але з пильним поглядом. Вона йшла просто до будинку.

   І, на жаль, саме в той момент машина Кейдена повернула на дорогу й проїхала повз неї. Мати зупинилася, провела авто поглядом, потім звела очі на дочку, що стояла на ґанку.

— Емма… — тільки й сказала вона, але в її голосі було стільки запитань, що донька миттю зрозуміла: розмови не уникнути.

⸻

   На кухні запах кави та свіжого хліба хоч трохи знімав напругу. Мати налила дві чашки й сіла навпроти, уважно дивлячись на доньку.

— То хто це був? — прямо запитала вона.

   Емма закусила губу. Серце калатало так, ніби вона знову тікала від когось.

— Мамо… — почала вона невпевнено. — Це… друг.

— Друг? — брови матері злетіли вгору. — Друзі зазвичай не виїжджають з нашого двору на світанку, ти звичайно вже не дитина , але ж …

   Емма глибоко вдихнула.

— Гаразд. Це Кейден. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього? Співак…

— Той самий? — у голосі матері з’явилися і здивування, і тривога водночас.

   Емма кивнула.

— Ми… просто добре проводимо час. Нам подобається бути разом. Але це ще все… таке, я не знаю, як воно буде далі.

   Мати трохи помовчала, сьорбнула кави й нарешті заговорила:

— Я бачу, як ти світишся, коли його згадуєш. Але й бачу, що ти боїшся.

   Емма знизала плечима.

— Бо я справді не знаю, мамо. Він… інший. Я й сама іноді гублюся.

— Слухай, доню, — мати простягла руку й накрила її долоню. — Я не проти, щоб у тебе були стосунки. Я хочу, щоб ти була щаслива. Але пам’ятай: твоє серце — не іграшка. І якщо цей хлопець справді вартий тебе, він це доведе.

   У Емми защемило всередині, і вона опустила очі.

— Я знаю. Просто поки хочу йти за відчуттями…

   Мати м’яко усміхнулася.

— Тоді йди. Але й не забувай думати. Добре?

   Емма кивнула й відчула, як напруга трохи спала. Вони ще кілька хвилин говорили про дрібниці — роботу, покупки, братові гостювання в батька. Але в голові все ще звучали слова матері: «Твоє серце — не іграшка».

   І десь глибоко всередині вона знала: це тільки початок непростих розмов.