Розділ 19. Те, що народжується між рядками

   Кейден повернувся додому пізно ввечері, ще втомлений після зйомки й короткого візиту до матері. Усередині його квартири було тихо, тільки годинник відбивав секунди, нагадуючи, що день добігав кінця. Він кинув куртку на спинку дивана, дістав телефон і побачив кілька пропущених повідомлень. Одне з них змусило його насупитися.

   Метт: “Все окей, підвіз вчора Емму додому. Гарна дівчина.”

   Кейден перечитав раз, удруге, втретє. Начебто нічого особливого — Метт зробив послугу, він сам колись просив, але ж не цього разу.Але всередині щось стислося. Довіз. Гарна дівчина.

   Він кинув телефон на диван і почав нервово ходити по кімнаті. Чорт, чому це так звучить?Здавалося б, усе просто: він сам попросив, щоб Метт підстрахував. Але уявлення про те, що Емма сиділа поряд із ним у машині, сміялася, дивилася своїми зеленими очима — чомусь не давало спокою.

   Йому здавалося, що думки самі малюють сцени: Метт жартує, Емма сміється, вони знаходять щось спільне. І від цього всередині закипало.

— Ідіот, — пробурмотів він уголос. — Це ж Метт. Він друг.

   Але в голові крутилося інше: чи не занадто часто він поруч?

   Розмова з Меттом

   Наступного дня вони зустрілися в студії. Метт як завжди був спокійний, впевнений у собі, тримав у руках ноутбук, де щось переглядав.

— Ну як там у тебе? — кивнув він Кейдену. — Мама задоволена, що нарешті заїхав?

— Та, — відмахнувся Кейден, кидаючи рюкзак на стіл. — Слухай, я… хотів спитати.

— Давай, — Метт підняв очі.

— Ти… ти підвозив Емму, так?

   Метт примружився, наче відчув, куди хилить.

— Так. Щось не так?

— Ні, просто… — Кейден почухав потилицю, намагаючись не виглядати дурнем. — Просто цікаво, як воно пройшло.

   Метт відставив ноутбук і склав руки.

— Вона нормальна дівчина, Кейн. Ми трохи поговорили. Посміялися. Ти ж знаєш, у мене язик не зупиняється.

— Посміялися? — переспросив він, і сам почув, як це прозвучало.

— О, Боже, — Метт закотив очі. — Не починай. Я не клеївся до неї, якщо ти про це.

— Я не це мав на увазі, — поспішив виправдатися Кейден. — Просто…

— Просто ти ревнуєш, — відрізав Метт. — І це навіть не дивно.

  Кейден нахмурився, але сперечатися сенсу не було. Метт умів бачити крізь нього.

— Вона не моя, — пробурмотів він.

— Тоді чого кипиш? — Метт насупився, але потім зітхнув. — Послухай, Кейн. Вона хороша. І я не хочу, щоб ти зробив дурість. Якщо вона тобі справді подобається — визначись. Бо жити на два фронти — сцена й дівчина — нелегко.

   Кейден відвернувся. Він ненавидів, коли Метт говорив так прямо. Але десь глибоко знав — він має рацію.

— Я розберуся, — кинув він сухо.

— Ну то й добре, — закінчив Метт і знову занурився в ноутбук, ніби розмова не мала для нього значення.

   Але для Кейдена вона звучала в голові ще довго.

   Вечір із Еммою

   Він не міг просто так залишити все. Того ж вечора він написав Еммі:

   Кейден: “Будеш сьогодні вільна? Заїду.”

   Вона відповіла швидко:

“Так, після дев’ятої. Заходь.”

   Він приїхав із коробкою морозива й двома чашками, жартуючи, що це офіційний пропуск у квартиру. Емма зустріла його у світлому светрі й домашніх джинсах, волосся злегка розтріпане, і він зловив себе на думці, що вона виглядає краще, ніж будь-яка глянцева модель.

— Морозиво? — підняла вона брови.

— Це стратегічний запас, — відповів він. — Щоб ти точно пустила мене в дім.

   Вони вмостилися на дивані. Спершу говорили про дрібниці, жартували, сміялися. І тільки коли чашки вже спорожніли, Кейден, ніби між іншим, кинув:

— То як тобі вчорашня поїздка з Меттом?

   Емма підняла очі, трохи здивована.

— Нормально. А чого питаєш?

   Він примружився, зробив вигляд, що жартує:

— Ти що, вирішила мене на нього проміняти?

   Емма розсміялася.

— Серйозно? Ви ж друзі.

— От саме тому й небезпечно, — підкинув він, намагаючись тримати тон легким, хоча всередині все стиснулося.

   Вона трохи замислилася, потім промовила тихіше:

— А взагалі… є ми?

   Його застало зненацька. Він не був готовий до прямого питання.

— Ми?.. — він затягнув паузу, намагаючись виграти секунди.

— Так, — вона дивилася прямо в очі. — Ти і я. Ми. Є таке поняття? Чи я просто частина твого вечора, коли тобі зручно?

   Кейден провів рукою по волоссю. Відповідати було важко.

— Еммо, я… ти мені подобаєшся. Сильно. Але я не хочу робити вигляд, ніби вже все вирішив. Моє життя трохи… заплутане.

— Заплутане? — перепитала вона. — Це означає, що я маю чекати, поки ти розберешся, чи я тобі потрібна?

— Ні! — він схопив її руку. — Ти потрібна. Просто… я боюся, що втягну тебе у свій хаос.

   Вона мовчала, уважно дивлячись на нього. Потім сказала:

— А може, ти вже втягнув.

   Його серце стислося. В цих словах було щось більше, ніж просто докір. Було визнання: вона вже віддала йому більше, ніж хотіла показати.

   Він усміхнувся крізь напруження.

— Тоді тримайся міцніше. Бо цей хаос — не завжди приємний.

— Я не боюся, — тихо відповіла вона.

   І в ту мить він відчув, як щось важливе змінилося. Між ними з’явилася нова невидима нитка — тонка, але міцна.

   Вони ще довго сиділи поруч. Говорили про дрібниці, сміялися з дурниць, але під усім цим пульсувало питання, яке він не міг проговорити вголос: чи зможе він дати їй те, чого вона заслуговує?

   Але на цей вечір вони вирішили відкласти відповіді.