Розділ.18 Ранок із запахом кави

   Кейден прокинувся від лагідного шуму на кухні. Сонячні промені просочувалися крізь напівпрозорі фіранки, м’яко ковзаючи по підлозі кімнати, де він провів ніч. Стара кімната в будинку його мами — колись його власна. На полицях ще стояли декілька дитячих фото у рамочках, забута гітара в кутку, яка вже давно втратила налаштування, але все одно нагадувала про ті часи, коли він годинами сидів у цій самій кімнаті, вигадуючи акорди, щоб заглушити тишу після гучних сварок батьків.

  Він потягнувся, ковзнув рукою по старій ковдрі, й усміхнувся сам до себе: тут все залишилося таким самим, як багато років тому. І водночас — зовсім іншим.

   Запах свіжозвареної кави долітав із кухні, змішуючись із теплим ароматом підсмаженого хліба. Живий, домашній аромат. Такий, якого не відчуєш у власній сучасній квартирі, навіть маючи найновішу кавоварку. Тут у кожній нотці пахощів відчувалася турбота й любов.

   Він встав, поправив футболку й вийшов у коридор. На кухні його зустріла мама — у простому фартусі з вишивкою, із зібраним волоссям і тією ж усмішкою, яка завжди мала здатність заспокоювати його, навіть коли все валилося з рук.

— Нарешті прокинувся, соня, — лагідно промовила вона, ставлячи на стіл тарілку зі свіжими сирниками. — Я вже думала, доведеться будити.

— Мамо, у твоїй компанії можна і півдня проспати, — відповів Кейден, сідаючи на стілець. — У мене вдома таких запахів точно не вистачає.

   Вона засміялася й поставила перед ним чашку кави.

— Тобі ще й каву без підсолоджувачів, як завжди.

— Ти пам’ятаєш, — він усміхнувся, підніс чашку до губ. Гіркувато-міцний смак наповнив його рот, і він на мить прикрив очі, дозволяючи собі розслабитися.

— Ти думаєш, я забуду? — мама присіла навпроти. — Усе, що стосується тебе, пам’ятаю.

   Вони замовкли на хвилину, насолоджуючись спокоєм. За вікном ледь чутно проїжджали машини, сусідський пес гавкнув, але в цій кухні час ніби зупинився.

— Як ти? — спитала вона м’якше, вже не як мати, що сварить чи контролює, а як людина, яка хоче знати правду.

   Кейден опустив погляд у каву. Він завжди ненавидів це питання, бо воно змушувало відвертатися від образу “успішного хлопця зі сцени”. Але тут, у цьому домі, при мамі, він міг бути чесним.

— По-різному, — сказав він нарешті. — На сцені — один я. У житті — інший. Іноді здається, що це два різних чоловіки.

   Мама поклала руку на його долоню.

— Це нормально, Кейн. Ти завжди був чутливішим, ніж здавався іншим. Просто не всі це бачать.

   Він зітхнув, але відповів усмішкою.

— Може, й так.

   Вони трохи поїли мовчки. Мама розповідала про новини сусідів, про те, що оновили дах у школі неподалік, а він слухав, час від часу киваючи, але думки його розбігалися. У голові виникав інший образ — Емма. Її усмішка, зелений блиск в очах, ніжна інтонація, коли вона вимовляла його ім’я. Він згадав, як кілька ночей тому стояв біля її дверей, напівжартома налякав її своїм стуком, а потім — той вечір, який перетворився на ніч, що змінює щось більше, ніж просто стосунки.

   Мама наче відчула його внутрішню розгубленість.

— Ти мовчиш, Кейн. У тебе хтось з’явився?

   Він підняв очі. Відповісти було непросто.

— Можливо. — Його голос прозвучав тихіше, ніж він хотів. — Але я сам не знаю, що з цього вийде.

— Тоді не поспішай, — мама подала йому ще один сирник. — Але якщо це дівчина, яка робить тебе м’якшим… не відпускай.

   Кейден усміхнувся.

— Ти говориш так, ніби знаєш її.

— Я бачу тебе, сину. І якщо ти почав задумуватися про такі речі — значить, вона справді важлива.

   Йому захотілося розповісти більше: як Емма сміялася з його жартів, як вони разом готували сніданок після першої ночі, як вона хвилювалася, коли збрехала мамі про те, що залишилася в подруги. Але він втримався. Бо варто було вимовити все це вголос — і воно стало б надто справжнім. А він ще не був готовий.

— Побачимо, мамо, — тільки й сказав він.

   Вона не стала тиснути. Змінила тему, і розмова потекла легше: вони обговорили його найближчий виступ, підготовку до зйомки для журналу, навіть трохи посміялися над його старими фото з підліткового віку.

   Але після сніданку, залишившись на хвилину на самоті в кімнаті, Кейден сів на край ліжка й схилив голову.

   Чорт, Еммо… — подумки звернувся він до неї. — Ти робиш мене кращим, і це лякає. Я не знаю, чи готовий до всього, що це означає. Я звик жити між виступами й хаосом. А ти — ніби з іншого світу. Чистого, простого, без масок. І я боюся… боюся, що можу це зруйнувати.

   Він потер обличчя руками, вдихнув глибоко й вирішив — зараз не час приймати рішення. Попереду було ще чимало виступів, зустрічей і обіцянок. Але десь у глибині серця він знав: думка про неї вже пустила коріння. І вирвати її буде неможливо.

   Він підвівся, кинув погляд на стару гітару в кутку й, ніби зізнання самому собі, прошепотів:

— Пісня для тебе, зеленоока… Вона вже народжується.