Розділ 16. Ноти , яких бракувало.

    Вечірнє місто вкривалося золотим світлом ліхтарів, коли Емма вийшла з університету. День був довгим, і єдине, чого вона хотіла, — додому. Та телефон завібрував.

   Кейден: «Ти де?»

   Емма: «Йду з пар додому. А ти?»

   Кейден: «Сюрприз. Чекай біля головного входу»

— Знову його сюрпризи, — пробурмотіла вона собі під ніс, але серце пришвидшило ритм.

    Через хвилину чорний автомобіль плавно зупинився біля бордюру. Скло опустилося, відкривши знайомий погляд.

— Підкинути? — його усмішка була лукавою.

— А якщо я пішки планувала? — відповіла вона з викликом.

— Тоді доведеться умовляти. Сідай, я ж навіть гітару взяв із собою.

   Справді, на сидінні поруч лежала акуратна чорна гітара.

— І що, просто так возиш її із собою? — вона примружилась.

— Не просто так. Я хотів тобі дещо зіграти.

   Вони рушили й невдовзі зупинилися біля тихої набережної. Кейден заглушив мотор, взяв гітару й заграв мелодію — просту, трохи нерівну, але відверту.

— Це ще чернетка, — зізнався він. — Але я думав про тебе, коли писав.

   Емма здивовано зітхнула.

— Про мене? Про ту, що каву тобі носить, чи ту, що в жовтій пресі поруч із тобою стоїть?

— Про дівчину з зеленими очима, яка завжди говорить, що думає, — відповів він серйозно. — І яка дивом ще не втекла від мене.

— Може, я просто наївна, — тихо мовила вона.

— Ні, — він нахилився трохи ближче. — Ти занадто справжня.

   Пауза затягнулася. Нарешті Емма не витримала:

— Я бачила фото з вечірки сьогодні. Ти був там із моделлю.

   Кейден зітхнув.

— Еммо, вона просто опинилася поруч, бо так хотіли фотографи. Я навіть імені не пам’ятаю.

— Звучить як виправдання.

— Може й так. Але мені не треба виправдовуватись перед усіма. Тільки перед тобою.

   Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи вірити. І зрештою кивнула:

— Гаразд. Але безкінечних шансів не буде.

   Він усміхнувся куточком губ:

— Це вже серйозніше, ніж контракт.

   Вони ще довго сиділи біля набережної. Кейден наспівував уривки мелодії, а Емма вигадувала рядки й сміялась із власних невдалих рим.

— Знаєш, — вона сказала, коли його пальці ковзали по струнах, — у тебе талант, але без мене текст буде ніякий.

— То ти хочеш стати моїм співавтором? — він підняв брову.

— Хочу стати твоїм редактором, бо хто ж іще врятує світ від твоїх банальних рим?

   Він розсміявся, і сміх цей був не публічним, не для камер, а щирим.

   Телефон на панелі загорівся. Кейден глянув і тихо вилаявся.

— Продюсер. Каже, що терміново потрібен на зустріч.

— Тобто знову твоя робота.

— Еммо, — він торкнувся її руки, — мені важливо бути там, але ще важливіше, щоб ти знала: я хотів провести цей вечір із тобою.

   Вона глибоко вдихнула й кивнула.

— Добре. Але тоді відвези мене додому.

   Дорога минула в напівмовчанні. Лише під кінець Емма сказала:

— Не знаю, Кейдене, як тобі вдається жити в цьому хаосі.

— Іноді й сам не знаю, — знизав він плечима. — Але сьогодні, хоч трохи, було простіше.

   Коли вони під’їхали до її дому, він нахилився ближче.

— Дякую, що не вигнала мене зі своїх думок.

— Подивимось, як буде далі, — усміхнулась вона, виходячи з машини.

   Він зачекав, доки вона зайшла всередину, й лише тоді натиснув на газ, розчиняючись у нічному місті.