Розділ 12. Лист , пісня…

   Цього разу лист був не просто повідомленням, а справжнім офіційним запрошенням. Білий конверт із логотипом редакції вона знайшла у поштовій скриньці. Серце закалатало швидше, коли прочитала знайомі рядки.

   «Шановна Еммо, повідомляємо Вам, що після завершення навчання Ви офіційно зараховані на стажування до центрального офісу видання “The Horizon Times” у місті Астерфолл. Ми переконані, що Ваші навички та талант стануть важливою частиною нашої команди».

   Астерфолл… назва цього міста звучала, як символ нового життя. Велике, динамічне, з нескінченними можливостями. Там був простір для журналістики, про яку вона мріяла, там чекала кар’єра, шанс заявити про себе. Саме про це вона думала, коли ночами писала статті, сперечалася з викладачами і вкладала душу у свої тексти.

  Тепер усе стало офіційним.

   Вона мала б кричати від щастя, святкувати, розповідати всім підряд. Але разом із відчуттям перемоги в серці оселилася тінь тривоги. Бо тепер майбутнє малювалося зовсім інакше. І в цьому майбутньому був він. Кейден.

   Його обличчя виникло перед очима так виразно, що вона навіть усміхнулася мимоволі. Вона згадала його погляд — прямий, іноді зухвалий, іноді напрочуд теплий. Його татуювання, що виходили з-під рукавів футболки й піднімалися на шию. Його голос, який умів бути і ніжним, і різким. Її тіло досі пам’ятало кожен дотик.

   Але що означало все це? Чи може у зірки, оточеної фанатками, скандалами й репутацією гульвіси, бути місце для неї? Чи це було лише тимчасове захоплення, ще одна пригода у його житті?

   Вона вдихнула глибше, стисла аркуш у руках і вирішила: час покаже. Попереду було ще кілька місяців навчання, і вона відпустить усе на самотік. Не буде нічого вимагати від нього, не буде ламати голову наперед.

   ⸻

   У цей самий час Кейден сидів у студії. Було вже за північ, але він уперто перебиравав струни гітари. Ноти народжувалися легко, немов самі спадали йому на пальці. Перед очима весь час стояв один образ — очі кольору молодої трави, що дивилися на нього так, ніби бачили справжнього Кейдена, а не картинку з обкладинки журналу.

   Він давно не писав такої відвертої музики. У його репертуарі вистачало хітів про нічні дороги, віскі, свободу й швидкі авто. Але ця пісня була іншою. У ній не було гучних слів про кохання, лише щире визнання того, що одна людина може змінити світогляд.

— Це звучить особисто, — кинув Метт, який уже втретє перечитував нотатки й намагався скласти графік концертів. — Наче ти справді про когось конкретного.

   Кейден скривився й удав, ніби не почув.

— Просто музика, чувак.

   Але сам він знав: ця пісня — не просто музика. Це було відображення тих почуттів, які він ще не вмів назвати.

   ⸻

   Пісня вийшла в ефір через кілька днів. Емма почула її випадково, у кав’ярні, де працювала. Хтось із відвідувачів увімкнув радіо, і перші акорди змусили її серце стиснутися.

«В її очах — колір весни,

вона мов тиха річка серед шумних доріг.

Вона сміється — і я забуваю,

хто я такий, ким я був учора…»

   Вона застигла з тацею в руках. Час зупинився. Голос Кейдена заповнив простір, і кожне слово врізалося прямо в душу. Вона не сумнівалася: це було про неї.

   Її охопила хвиля тепла, яка миттю змінилася тривогою. Якщо він справді бачить у ній щось більше, чому тоді досі поводиться так, наче йому байдуже? Чому його життя лишається таким хаотичним, повним вечірок і пліток?

   Вона на кілька секунд прикрила очі. Усередині боролися дві сили: одна нашіптувала, що він особливий, що ця пісня — доказ, інша ж нагадувала про реальність, про його світ, у якому їй може не знайтися місця.

   Нехай усе йде, як іде, — вирішила вона. Попереду ще був час.

   Та як би вона не намагалася відштовхнути ці думки, пісня залишалася з нею до вечора, повторювалася в голові знову й знову, мов саундтрек її власної історії.