Розділ 10. Вечір, який не закінчився

   Емма зачинила за собою двері кав’ярні й відчула, як втома з усього дня накрила її важкою хвилею. Повітря надворі було прохолодним, свіже нічне місто дихало неоном і шелестом кроків випадкових перехожих. Вона вже потягнулася за телефоном, щоб викликати таксі, як раптом екран спалахнув повідомленням:

 «Я неподалік. Хочеш, підвезу?»

   Це був Кейден. Її серце на мить зупинилося. Вона вдивлялася в коротке речення, відчуваючи, як роздвоюються думки: з одного боку, хотілося погодитися, з іншого — чи не занадто близько вони сходяться? Але пальці самі написали: «Добре».

   Він приїхав швидко — чорне авто виглядало наче вирізане з темряви, а фари обережно освітили тротуар. Вона відкрила дверцята й сіла, відчуваючи легкий аромат його парфумів, змішаний із запахом шкіряних сидінь.

— Привіт, — сказав він, кидаючи на неї короткий, але теплий погляд.

— Привіт, — відповіла вона, і голос зрадницьки затремтів.

   Вони рушили вузькими вуличками. Місто виблискувало вечірніми вогнями, наче хтось розсипав зорі на асфальті. Але за кілька кварталів дорогу перекрили: ремонт, конуси, яскраві прожектори. Навігатор пропонував об’їзд через інший район.

— Чудово, — буркнув Кейден, пригальмовуючи. — Це ще мінімум сорок хвилин кружляння.

   Емма втомлено зітхнула: після зміни їй так хотілося додому, але перспектива сидіти в машині ще годину була нестерпною.

   Він кинув на неї погляд і, помовчавши кілька секунд, промовив тихо:

— Слухай… можеш переночувати в мене. Це ближче, ніж твій район.

   Вона здивовано підняла брови.

— У тебе?

— Так, — він усміхнувся ледь винувато. — Я не збираюся тебе ні до чого змушувати. Просто не хочу, щоб ти мучилася ще цілу годину в машині.

   Вона задумалася. Звичайно, розум підказував, що це не найрозумніше рішення — у квартирі музиканта, посеред ночі. Але серце билося швидше від однієї тільки думки, і вона кивнула.

  Його квартира виявилася не такою, як вона уявляла. Не розкішною, не показною — а затишною. Стіни прикрашали кілька картин і старих вінілових платівок у рамках, на підлозі лежав потертий, але м’який килим, а біля дивану стояла гітара. У повітрі віяло теплом і легким ароматом кави з корицею.

— Почувайся як удома, — сказав він, розстібаючи куртку. — Чай?

— Не відмовлюся, — усміхнулася Емма, намагаючись приховати хвилювання.

   Вони розташувалися на дивані, тримаючи в руках гарячі чашки. Кейден відкинувся на спинку, вдивляючись у неї так, ніби намагався прочитати думки.

— Знаєш, — тихо почала Емма, — я часто бачу поруч із тобою Метта. Але майже нічого про нього не знаю.

   Кейден хмикнув і злегка похитав головою.

— Метт… Він завжди поруч. Не тільки як менеджер чи промоутер, а як… старший брат, напевно. Без нього я б давно загубився. Він змушує мене бути там, де треба. Усміхатися, коли не хочеться. Виступати, навіть якщо я виснажений.

— І це тебе дратує? — запитала вона обережно.

— І так, і ні, — він підняв очі на неї. — Я вдячний йому. Але іноді здається, що він вибудовує з мене бренд, а не людину. Я мріяв про музику, а тепер я — картинка в журналі.

  Емма відчула, як щось стислося в грудях. Він говорив так щиро, що на мить забувся його образ «зірки». Перед нею сидів хлопець, який шукав свободи.

 — Ти не картинка, — сказала вона тихо. — І якщо навіть хтось бачить лише зовнішнє, то я… я бачу інше.

   Його погляд потеплішав. Тиша між ними стала майже відчутною, як тонка нитка, що з’єднувала двох. Він нахилився ближче.

— Еммо, — прошепотів він, і цього було достатньо, щоб її серце злетіло вгору.

   Його губи торкнулися її губ несміливо, обережно, наче він боявся налякати. Але коли вона не відвернулася, поцілунок став глибшим, щирішим. Її руки тремтіли, але вона торкнулася його плеча, відчуваючи тепло й силу.

   Вечір, який почався буденно, раптом перетворився на щось особливе.

   Коли годинник показав пізню ніч, вони нарешті лягли спати поруч. Вечірня прохолода за вікном робила атмосферу ще більш інтимною, і Емма заснула.

   Світло ранкового сонця просочувалося крізь штори, відбиваючись на кухонному столі. Емма прокинулася першою, трохи розгублена, але тепло й спокій охопили її. Кейден спав поруч, не дуже близько, але так, щоб вона відчувала його присутність.

   Вони повільно піднялися, трохи неловко, мов двоє людей, які звикли діяти самостійно.

— Ти… хочеш каву? — запитав Кейден, відкриваючи шафку.

— Так, — відповіла Емма, намагаючись не сміятися з легкого збентеження.

    Вони разом приготували сніданок: він розбивав яйця, вона робила тости. Кухня наповнилася запахом свіжої кави й смажених яєць. Між ними була легка, ненав’язлива розмова — про день, роботу, парти, дрібниці, які зазвичай здаються нудними, але зараз виглядали по-особливому.

— Можеш взяти цей тост, — сказав він, простягаючи їй тарілку.

— Дякую, — тихо промовила вона, усміхаючись.

Ніяких надмірних слів, ніяких гучних зізнань. Тільки спокій і дрібні жести.

   Після сніданку вони вимили посуд і трохи поспілкувалися про те, що буде далі — її плани, навчання, завдання для викладача. Кейден кидав короткі коментарі, але зберігав легку дистанцію, ніби це ще один спокійний ранок, а не щось особливе.

Коли час настав, Емма зібрала свої речі.

— Мабуть, мені час йти, — сказала вона, трохи невпевнено.

— Добре, — відповів Кейден. — Дорога не надто складна?

Вона кивнула.

— Ні, думаю, впораюся.

   Вони обмінялися легкою усмішкою. Цей ранок був тихим.

   Вечір після пар. Емма прийшла додому трохи втомлена, але спокійна. Мати сиділа в кухні з чашкою чаю і дивилася на доньку уважно.

— Еммо… — почала вона обережно. — Де ти була минулої ночі?

   Емма злегка здригнулася, але швидко зібралася:

— О, я залишилася у подруги після пар. Ми працювали над матеріалом для коледжу, трохи затрималися.