Розділ 8. Під дощем

   Вечір був темний, хмари нависали низько, і з неба дрібно сипав дощ. Емма швидко йшла до виходу з корпусу коледжу, намагаючись сховатися під капюшоном. Вона ще здалеку побачила його — високу постать біля чорного автомобіля, що стояв під ліхтарем.

   Кейден.

   Він чекав так, ніби не мав сумніву, що вона прийде.

   Емма на мить зупинилася, притискаючи сумку до себе. Серце калатало. Вона сперечалася сама з собою: підійти чи розвернутися й піти. Але з вікон почали визирати дівчата, кілька студенток помітили його й завмерли, прошепотівши ім’я.

  “Зараз тут збереться натовп…” — майнула думка.

   Вона зітхнула й пришвидшила крок.

— Ти божевільний, — буркнула вона, підійшовши ближче. — Ще хвилина, і тебе б оточили фанатки.

   Він розсміявся тихо, трохи втомлено.

— Тоді добре, що ти прийшла.

   Він відкрив дверцята пасажирського сидіння.

— Сідай. Я відвезу тебе.

   Вона вагалася секунду, але сідаючи, відчула тепло салону та запах його парфумів, змішаних із тютюном і кавою. Машина рушила, і вулиці злилися в одне миготливе полотно.

— То, розкажи, — сказав він, не відводячи очей від дороги. — Чим ти живеш? Коледж, робота… а далі?

   Емма знизала плечима.

— Вчуся на журналістику. Мрію потрапити в справжню редакцію, спробувати писати матеріали, які щось значать. Поки що не знаю, як саме, але хочу, щоб мої слова мали силу.

   Він на мить глянув на неї.

— Сила слів. Звучить серйозно.

— Це і є серйозно, — відповіла вона твердо.

   Кейден усміхнувся ледь помітно й опустив погляд назад на дорогу.

— Ти звучиш так, ніби маєш чітку мету. Я заздрю.

— А ти? Чого хочеш ти?

   Він засміявся глухо.

— Музика, а ось з іншим я ще не розібрався.

   Вони замовкли, і в тиші чути було лише звук дощу по склу. Коли машина під’їхала до її будинку, він зупинився й обернувся до неї.

— Дай свій номер, — сказав він просто.

   Вона зітхнула, витягнула телефон і набрала. Він усміхнувся, глянув на екран.

— Тепер у мене є причина дзвонити.

   Вона швидко вийшла, намагаючись не показати хвилювання. Двері рипнули, і на ґанку з’явилася її мати.

— Еммо? — в очах жінки промайнуло здивування. — Хто це ?

   Емма озирнулася. Чорне авто вже від’їжджало, фари зникали за поворотом. Вона вдихнула глибше.

— Просто знайомий, мам.

   Але серце її билося так, ніби це було щось більше.

   Телефон завібрував, коли Емма вже лягала спати. Вона взяла його в руки й побачила невідомий номер. Усмішка сама розтягнула губи.

   “То як там сила твоїх слів? Не надто сувора була до мене сьогодні? 😉”

   Вона спершу закотила очі. «Гульвіса», — подумала, але пальці самі набрали відповідь.

   “Може, я була навіть надто м’яка.”

   Мить тиші — і знову вібрація.

   “Ого. А я думав, ти до мене не вийдеш. Може, мені пощастило?”

   Емма куснула губу, перш ніж відповісти.

   “Не плутай удачу з терпінням.”

   Відповідь прийшла швидко.

   “Ох, журналістка! З тобою треба обережно, інакше рознесеш мене словами.”

   Вона всміхнулася в темряві, уявляючи його голос.

   “ Якщо заслужиш.”

   Декілька секунд — і знову повідомлення.

  “Добре. Тоді заслужу. А поки що — надобраніч, Еммо.”

   Вона довго ще дивилася на екран, перш ніж покласти телефон поруч. І заснула з відчуттям, ніби цей вечір щось змінив.

⸻

   Ранок був сонячний. Емма спустилася на кухню, наспівуючи щось під ніс. Мати вже різала овочі для салату, а брат збирався до школи, сьорбаючи чай.

— Доброго ранку! — сказала вона занадто бадьоро, сідаючи за стіл.

   Мати підняла брови.

— Ти така весела зранку? Невже кав’ярня почала платити подвійно?

   Брат пирснув у чай.

— Або хтось закохався!

— Гей! — Емма кинула в нього серветку, але щоки одразу зрадницьки почервоніли.

   Мати хитро усміхнулася.

— То хто ж тебе так розвеселив?

— Ніхто, — швидко відповіла Емма й втупилася в тарілку.

   Але всередині серце стискалося від хвилюючого тепла — вона знала, що бреше.