Розділ 7. Затишшя перед бурею

   Дні тягнулися повільно, ніби нічого й не сталося. Емма ходила на пари, робила конспекти, працювала над завданнями й іноді підміняла подругу у кав’ярні. Усе було звично, навіть занадто.

   Але всередині спокою не було.

   Вона намагалася думати про навчання, про плани на майбутнє, проте варто було їй бодай на хвилину залишитися наодинці із собою, як у голові виринав він. Його обличчя, чорне волосся, тату, що переходили на шию, і ті блакитні очі, в яких ховалося щось, чого вона ніяк не могла зрозуміти.

   “Треба перестати думати про нього,” — твердила вона собі щоранку. І щоразу зазнавала поразки.

— Земля кличе Емму! — засміялася Сара, ткнувши її у бік під час перерви. — Ти вже втретє за день кудись відлітаєш думками.

— Просто втомилася, — пробурмотіла Емма, запихаючи книжки в сумку.

   Сара звела брови.

— Може, і так. Хоча… — вона нахилилася ближче. — Чула новину?

— Яку ще новину? — Емма глянула насторожено.

— Про твого зіркового друга. Кажуть, учора він знову вляпався в історію. Таблоїди пишуть, що його бачили з якоюсь моделлю після вечірки. Фото вже гуляють по соцмережах.

   У Емми закалатало серце. Вона спробувала зробити байдужий вигляд.

— І що? Мене це не стосується.

— Та певно, — протягнула Сара з хитрою усмішкою. — Просто подумала, що тобі буде цікаво.

   Емма мовчала, йдучи поруч. Усередині щось стискалося від неприємного відчуття. Вона не мала права ревнувати, не мала права навіть думати про нього так, ніби він їй щось винен. Але образ із того фото — чужа дівчина поруч із ним — уперто не йшов з голови.

   Увечері вона сиділа біля вікна, дивлячись на світло вуличних ліхтарів, і шепотіла сама собі:

— Чому ти знову тут, у моїх думках?..

⸻

   Ранок був прохолодним і туманним. Небо затягнули сірі хмари, вулиці здавалися сонними й майже порожніми. Емма прокинулася рано, бо мала ранкову зміну в кав’ярні. У такі години клієнтів майже не було — тільки випадкові перехожі або кілька студентів, що поспішали на навчання.

   Вона влаштовувала на полицях свіжі круасани, коли двері тихо подзеленчали. Емма підняла очі й завмерла.

   На порозі стояв він.

   Худі з капюшоном, кепка, сонцезахисні окуляри — але його постать важко було не впізнати. Кейден. Він тримав руки в кишенях і поводився так, ніби намагався злитися з натовпом, якого тут узагалі не було.

— Один подвійний еспресо, будь ласка, — сказав він тихим голосом, нахилившись до каси.

   Емма стиснула зуби. Усередині все перевернулося, але назовні вона залишалася стриманою.

— А ти впевнений, що після вечірки воно тобі не зашкодить? — різко запитала вона, зустрівшись із ним поглядом.

   Він на секунду розгубився, потім легка усмішка торкнула його губ.

— Отже, ти читала?

— Не треба робити вигляд, що тебе це дивує, — відрізала вона, ставлячи чашку під кавомашину. — Усі бачили.

   Кейден опустив погляд, ніби намагаючись приховати справжні емоції.

— Преса перебільшує, як завжди. Але я не буду виправдовуватися.

   Він узяв із її рук гарячу чашку й трохи нахилив голову.

— Дякую.

   Емма скривилася.

— Тільки не думай, що якщо ти відомий, то можеш тут робити, що заманеться.

   Він дивився на неї уважно, довше, ніж слід було. А тоді спокійно сказав:

— Я не хочу робити, що заманеться. Я хочу зробити те, що правильно.

   Вона насупила брови.

— І що ж це?

   Кейден повільно відпив кави й ледь помітно посміхнувся.

— Ввечері я зустріну тебе після пар.

   Емма розгубилася, її серце шалено забилося, але вона зобразила скептичний вираз.

— А якщо я не хочу?

— Тоді я просто постою біля виходу й чекатиму, — відповів він спокійно. — Ти ж знаєш, я впертий.

   Він поправив капюшон, підняв комір і пішов до дверей. Перед тим, як вийти, обернувся й додав:

— До вечора, Емма.

   Вона довго стояла за барною стійкою, стискаючи руки. Усередині все кипіло — образа, злість, цікавість, і щось інше, що вона боялася назвати.