Розділ 14

Білий мікроавтобус наблизився до нас. Льова взяв із собою тільки перегар. Ми з Лєной домовились взяти все інше. Асистент Евеліни відкрив задні дверцята автомобіля та обернувся до нас, поправляючи рожевого картуза.

- А що це за коробки такі здоровенні у вас за спинами? - спитав він.

- Гітари, - чесно відповів я. - Ми вже витратили всі гроші, які ви нам передали.

Асистент почухав волохаті груди крізь смугасту майку.

- Гітари? Чому їх так багато?

- Тут всього кілька сотень. Цього нам вистачить всього на півконцерту.

- Ну... тут вантажівки три потрібно, щоб усі їх вивезти.

- Тоді тягніть їх сюди.

Я навіть не думав дріб'язчити. Мені потрібна максимальна віддача. Сьогодні день фестивалю "Big Balls Singer" і я збирався все зробити на найвищому рівні. Десь між концертом "AC/DC" в Болгарії та гаражним джемом. Не нижче.

Також трішки переймався за Лєну. Слова батька її дещо спантеличили та покусали. Вона навіть нюхнула вдвічі більше, ніж зазвичай. Під кофтину одягнула кевларовий жилет. А от за Льову я не переживав. Він такий наклюканий, що ймовірно навіть гадки не мав, що тут відбувалось. Йому просто хотілось дати шану Ієроніму на концерті... і все.

Коли ми їхали, я дивився на Дніпро. Навколо було сіро та холодно. Вода бушувала як ведмідь з ногою капкані. Все було таким неспокійним, суворим, а мені було просто нормально. Паніка реальності мене не торкалась.

Брахмани організували фестиваль на стадіоні "Метеор". Більше того, вони вклали кілька мільярдів доларів у те, щоб відірвати його від землі та підняти в повітря десятьма дирижаблями. Фактично, ми будемо співати в оточенні справжніх "Led Zeppelins". Сьогоднішній день - це наш "Stairway to Heaven".

Так сильно пафосом мене ще ніколи не годували. Я наївся до нудоти ще навіть нічого не побачивши. Як виявилось, на концерті буде значно більше людей. Тисяч десять, чи п'ятнадцять. Всі квитки розпродані на вокзалах, підземних переходах та притонах.

Мікроавтобус зупинився. І три вантажівки з гітарами також. Я ступив на асфальт, вдягаючи тріснуті чорні окуляри. Порвана вітровка все ще трималась на мені. Вона пережила удар кувалди. Сьогоднішній день - не переживе.

- О-о-о, нарешті ви прибули, - підійшла нас обіймати Евеліна. - Я так рада, що ваш альбом готовий. Мені вже не терпиться його оцінити.

- Це буде бомба, - посміхнулась Лєна.

- Бомби я люблю. Особливо, ті що закладені під сидіннями.

Евеліна засміялась та додала:

- Це жарт. В мене просто сьогодні чудовий настрій.

Я надпив з келиха спонсорський кальвадос та також втрутився в розмову:

- Хто сьогодні з нами грає?

- О, ну... ще три колективи. "Моя матір здохла в канаві" йдуть першими, потім після них "Heart of Degrаdant" та "Ой як болять крашанки у білогвардійця". Ви йдете останніми, замикаючи програму.

- Добре. Мене все влаштовує.

Її огидне загравання з нами мене дратувало, але я готовий був потерпіти. Коли вона відійшла до інвесторів, я підслухав її розмову з Хошною Вухуртою. Сьогодні він вдягнувся як справжній папуга. Червоний костюм із язиками полум'я стискав його торс.

- Ти навіть не уявляєш скільки грошей ми зібрали сьогодні, - говорив Хошна Евеліні. - Помимо маргіналів, сьогодні до нас приїхали майжі всі олігархи Європи. Багачі дуже люблять дивитись на ганьбу.

- Так, - кивнула вона. - Цей концерт - це справжній парад невдах. Хто б міг подумати, що віддавати бабки нікчемам, а потім виставляти їх на посміховисько на сцені може бути так прибутково. Якби я дізналась про це раніше, то ніколи б не працювала з "The Cure". Я б ще тоді почала видоювати все з "непризнаних геніїв".

Це саме те, чого я і очікував та про що говорив Петро Сигізмундович. Нас взяли на контракт не як потенційних зірок, а як смішне опудало, яким можна покористуватись. Хай буде так, вони вже не зможуть зупинити те, що почалось.

Цепеліни завили сиренами, це означало, що фестиваль починався. Наш стадіон піднявся на висоту в кілометр. Вертольоти зі знімальними групами кружляли навколо.

Повітря тут було більш рідким, це точно вплине на звучання інструментів. Дихати буде важче, брахмани на це і розраховували. Але досвід у мене величезний, я вже п'ятнадцять років на сцені - такі трюки на мене не спрацюють.

І ось "Моя матір здохла в канаві" почали грати свою першу пісню. Це був повний розгром. З них одразу почали реготати та перекрикувати вокал. Брудні штани, гнила шаурма, цегла, обгорнута плакатами "ОПЗЖ" - все це полетіло на сцену лавиною, руйнуючи концертне обладнання. Їм не вдавалось зіграти нормально жодного куплету. І врешті-решт пара стробоскопів обірвались з рами та попадали на голови музикантів. Цинічні оплески та сміх поховали їхню кар'єру назавжди.

- Який жах... - напружено сказала Лєна.

- Згоден, - спокійно додав я.

Наступними, як і заплановано, вийшли "Heart of Degradant". Їній соліст був епатажним мужиком, в нього зовсім не було шкіри. Так він показував, що нічого не приховує, що він голий і чистий перед аудиторією. Обдерте як індик тіло співало без слів. Його жир та м'язи сочились болем - ось це була справжня щирість.

Але і вона їм не допомогла. Вже на третій пісні, по сцені почали стріляти із рушниць. Кулі прогнали артистів. Крізь дірки в інструментах просочувався злий масовий сміх. Публіка отримала те, заради чого прийшла. Вона проковтнула один гурт і перетравила його в шлунку, поки другий тільки налаштовував свої гітари.

- Сподіваюсь, нас так само приб'ють, - зітхнув п'яний Льова. - Хочеться, щоб це по-швидше закінчилось.

- Ні, з нами вони швидко не закінчать, - запевнив його я. - Не зможуть.

Тепер настала черга "Ой як болять крашанки у білогвардійця". Вони були не готові просто здаватись. Це борці, як ми. Граючи соло, гітаристка відбивала пляшки з-під горілки, що летіли їй в голову. Ударник розбив лобом барабанну стійку та кинувся зі сцени в бійку. Його відправили в нокаут за секунду. Я навіть побачив, як його перука полетіла в небо. Її розпиляло лопатями вертольоту.