Розділ 13

Лєна займалась мастерінгом завжди під амфетаміном. Це дуже пришвидшувало темп і давало дивний результат звучання, де гаражний звук перетворювався на суміш григоріанських мотивів та фолк-андеграунд панку.

Коли ми закінчили останній запис, я вийшов на вулицю покурити. Витяг сигари Ієроніма, які завалялись під його матрацом. Тугі як арматура. Кожна тяга входила в горло наче свердло з гартованої сталі. Для нього це було нормою, а для мене тепер уроком.

Я терпів і курив далі. Дим прилипав до слизистої смолянистим нальотом з присмаком спаленого дуба. Навіть мої очі почорніли та втиснулись в очниці. Схоже, чотири сигари - і всі зуби повипадають. Це штука не для слабаків.

До мене вийшла Лєна, замотавшись в халат з Брюсом Дікінсоном на фоні Нострадамуса. Її чорняве скручене волосся лізло в обличчя, зачіпаючись за вітер. Мені завжди було приємно, коли вона поруч. Разом ми як два недокурених бичка, встромлених в розлитий бренді.

- Думаєш, вони зрозуміють, в чому прикол альбому? - спитала вона, надпивши з пачки портвейн.

- Мені все одно. Це не важливо. Головне, щоб люди зрозуміли.

- Самовпевнено.

- А у нас крім самовпевненості нічого і не залишилось.

Я обійняв її та стримано поцілував. Було холодно, скоріше за все, ми пообвітрюємо губи. Вони потріскаються і почнуть кровоточити. Така ціна кохання.

- Ти повідомив Евеліну? - спитала Лєна.

- Так. Вона сказала, зможемо презентувати реліз одразу на фестивалі "Big Balls Singers". Там будуть виступати всі їхні гурти-новачки, також будуть показувати матеріал. Три тисячі людей в залі, чи щось таке.

Почулось шурхотіння колес. Фари вдарили світлом в обличчя. На територію закритої фабрики заїхав чорний лімузин, із золотою статуєю Вівальді на даху, та зупинився біля студії. Дверцята відчинились самі, неонові промені вислизнули з салону.

Спочатку на землю ступила одна кримезна нога в шкіряній туфлі, а потім інша. Це був Петро Сигізмундович. Я гадки не мав, що він тут забув після того, як витер об нас свої розкішні професійні ноги.

- Доню, я знаю, що за контракт ви підписали, - заговорив він, його голос звучав стурбовано, лице виснажене. - Евеліна Вільямсон? Не треба, це тільки сильніше все зіпсує.

- Тату, ми зможемо про себе попіклуватись, -сказала Лєна.

- Ні, ти не розумієш. Ви їдете в пастку. Це буде фестиваль ганьби.

Я зробив крок вперед.

- Це вже не ваша справа.

- Хочеш... я заберу вас всіх звідси? - продожив Петро. - Я сам організую з вами контракт. Набагато кращій, чесніший. Я буду терпіти будь-які криві-косі альбоми, тільки не їдьте на той фестиваль. Олеже, я пробачу тобі все.

Лєна поправила волосся. Вона не спішила відповідати. Очевидно, така різка доброта такого дикого батька виглядала дивно.

- Чому ти так раптово вирішив нас зупинити? - запитала вона прямо.

Петро Сигізмундович напружився, стиснув руки в кулаки. Навіть його вуса затверділи.

- Ви не уявляєте, на що підписались. Якщо підете туди, вас вже неможливо буде витягнути. Може... я був надто грубим, в нашу останню зустріч, але ніхто з моєї сім'ї не заслужив на такий фінал.

- Який це такий фінал? - нахмурилась Лєна. - Ти сам прокляв нас та відкинув помирати в тотальній бідності. Нічого не зміниться, тату. Вже надто пізно.

Я міг лише її підтримати. Мені також було байдуже на умови контракту.

- Так, їдьте додому, Петро Сигізундович. Ваша допомога більше нам не потрібна.

Дивні неприродні нотки розпачу проблистіли в його очах. Хоча... жоден м'яз його обличчя не ворухнувся. Він нічого так і не відповів. Застебнув пальто, поправив зачіску, сів у лімузин та зник. Ймовірно, назавжди. Я б цього дуже хотів.

І можливо, він правий. Можливо, там нас реально чекає якась біда. Але це вже просто не має ніякого значення. Альбом готовий і я випущу його у світ таким, яким потрібно. Він має опинитись на свободі. Я вже не маю права його стримувати.