Розділ 10

- Так, ми підпишемо контракт з Евеліною, - наполегливо сказав я перед усім гуртом.

Атмосфера в студії одразу втратила свій озоновий шар. Щось невидиме, але важливе наче зламалось. Я тримав руки в кишенях, щоб сховати тремор. Моє серце розходилось по швам.

- Удачі вам, покидьки, - відмахнувся Льова. - Я покидаю цей гурт, мені ви більше не цікаві.

- Тобто, ти просто кидаєш нас? - спитала Лєна.

- Ага. Я кидаю зрадників, які навіть ще не побачивши грошей вже продались.

Біля мене сидів Ієронім та курив самокрутку, набиту вирощеним в Тибеті тютюном з домішками макухи. Його скручена брудна борода пахла одеколоном "Котигорошко", який лупцював мене по носу наче боєць самбо. Я не міг зосередитись на розмові навіть після образливих слів Льови.

- Хай біжить, - випустив дим старий. - Життя його поб'є ще пару разів, тоді він все і зрозуміє.

- Не мудруй, діду, - хмуро кинув Льова. - Те, що ти пройшов Холодну Війну не значить, що ти став хорошим солдатом. За принципи я готовий битись до останнього.

- Бийся скільки хочеш. Дивись, тільки по собі не влучай.

Так Льова від нас і пішов - ще зліший, ніж той раз. Але тепер... він зробив собі новий протез - відпиляне дно каністри, замотане в спортивні штани. Камінь замінився металом. Дружба замінилась розпаччю.

- Хто буде на басу тепер грати? - запитав я, стараючись утримувати спокій.

- Бас партії зробимо синтетичними, - сказала Лєна. - Мені сподобався результат з мотоблоком.

Того ж дня я поїхав до Евеліни в офіс. Вони орендували тимчасове приміщення в сорокаповерховому люксі за чотири мільйони доларів в день. Шкіри нутрій застеляли підлогу. Вони були прибиті на цвяхи, щоб не соватись під ногами.

Моїм брудним панківським черевикам було незвично топтатись по такій агресивній підлозі. Ці мармурові плити точно робились рабською працею десь в Південній Африці. Я відчував стопою, що хожу по мертвим від голоду дітям, яких заховали в бетономішалку.

За кокоболовими дверима знаходився кабінет Евеліни. І вона була там не сама, поруч із нею двадцять якихось чоловіків іноземної зовнішності. Їх блискучі костюми відчувались вазами, що тримали в собі людські тіла.

- Я рада, що ти підписав наш контракт, - посміхнулась Евеліна. - Я гадаю, для вас, для людей із суворого андеграунду, це було непросте рішення.

- Нас покинув один учасник, - сказав я. - Він не зміг це прийняти.

- Це прикро. Але ти, Олеже, маєш розуміти, що свобода в музиці - це не тільки про відсутність зовнішнього втручання в творчість. В першу чергу... це про присутність можливостей. І наша угода подарує вам багато можливостей. Ви отримуєте свободу, а не втрачаєте її.

Люди за її спиною засипали нас скромними оплесками та розтягнутими посмішками у формі підков. Евеліна обернулась до них на своєму стільці.

- А це наші інвестори із Індії. Вони є головним джерелом нашого капіталу.

Один із чоловіків вийшов вперед. Худий, але високий, в кілограмових чорних окулярах на носі. На шиї в нього виглядало тату:"Fatherfucker".

- Мені дуже подобається ваша кандидатура, пане Бандура, - заговорив він. - Бачите як я римую? Я також вже майже музикант. Мене звуть Хошна Вухурта, я представник Ассоціації Східноєвропейських Брахманів.

- Ого, - стримано відреагував я, потиснувши йому руку. - Приємно познайомитись.

- А можна поцікавитись, яка ваша каста?

Мої брови зіткнулись наче два "Harley-Davidson".

- У нас в країні немає каст.

- Це неправда. Касти є всюди. Вся природа ними пронизана. Навіть у молекул є своя ієрархія. Важливо знати своє місце, щоб бути ефективним. От я у вас і питаю, яке ваше місце в цьому світі?

Я не знав відповіді на це питання. Я сам не розумів, яке в мене місце. В мене не було ніякого місця. Весь наш гурт - ми зайві, непотрібні. Місце треба ще отримати, відбити. Цей шлях тільки розпочинається.

- Моє місце там, де я захочу.

Хошна вражено підняв брови.

- Цікава відповідь. Не традиційна, в нашій культурі. Що ж, тоді завтра ми проведемо інвентаризацію всього вашого майна, щоб розуміти, куди ми вкладатимемо гроші.

Після цієї зустрічі мені потрібно було обговорити все це з кимось, як мені здавалось, мудрим. Тільки Ієронім міг допомогти мені зібратись з думками. Так, зазвичай, в нього всі проблеми вирішувались чаркою, але він мав при собі відповіді на складні питання. І я їх потребував.

Ієронім відпочивав у імморталістів. Курив з ними кальяни та дивився по телевізору фільм "Містер Ніхто" з Джаредом Лето. Що ж, актор із Джареда набагато краще, ніж рокер. В ньому ніколи не було справжнього панку.

Я присів поруч із Ієронімом на обгорілу подушку. Тут нещодавно була пожежа. Гурко Ведмедович не розібрався як підключити крадений газовий балон до плити і це спричинило вибух. Частину будівлі довелось перекрити дошками та шифером.

- Не гризи себе через цей контракт, - сказав Ієронім. - Ти ж панк, тобі має бути байдуже.

- Я хотів заїхати в писок тому Хошні. Він думає, що я тепер його власність, бо він брахман.

- Просто не давай їм тиснути на себе. Роби мінімум покори, зазначений на папері, а інше роби наперекір. Користуйся можливостями, які є. В цьому ж і суть панку.

Я опустив голову.

- Чому ти взагалі з нами граєш весь цей час? Сидів би вдома, витрачав би пенсію на еналаприл.

Він зробив глибоку тягу з кальяну, випустив дим у стелю та сказав:

- Я прийшов до вас, бо вам завжди було насрати на все. Ви робили пісні як вам захочеться. Без рефлексії, прямо і грубо. Я вірю, що ти і зараз будеш робити, що захочеш. Бо так треба. Просто... не сумнівайся, Олеже, престань це робити. Це не личить панку. Це не личить тобі.

Так, старий, як і завжди, мав рацію. Може це Фідель Кастро так на нього повпливав? Не знаю. Він просто крутий мужик, який за довге життя навчився круто жити.

- Я не знаю, щоб ми без тебе робили, старий, - похлопав я його по плечу.