Розділ 9

Добиратись на вечерю довелось тролейбусом. Попереду нас сиділи якісь школярі та слухали мерзенний сучасний реп. Отруйний, майже зміячий, автотюн висвердлював мої вуха. Примітивний інструментал звучав як топтання на спадщині "Lynyrd Skynyrd" та "The Rolling Stones".

Але навіть попри всю цю огиду, єдине, що зайняло мою голову - сама вечеря. Я погано знав батька Лєни, Петра Сигізмундовича. Лише чув, що він професійний музикант, академік, колишній декан філармонії, міг по пам'яті відтворювати всі симфонії Моцарта.

- Заради цього я навіть виполоскав куртку в річці прямо з шампунем, - сказав я.

- Моя сім'я... не дуже розуміє всю цю панк-естетику, - пояснювала Лєна, - тому тобі краще говорити про музичну та професійну сторону нашої роботи, а не... а не про концерти і що там відбувається.

- Але ж в цьому і суть. Чому ми маємо ховати своє справжнє нутро?

Лєна помотала головою.

- Вони не зрозуміють.

Ех, ці академічні зануди тільки й могли, що критикувати справжню творчість. Для них все існує лише крізь щілини трафарету. Жодних емоцій, це схоже на роботу на заводі, де тут тоді музика? Мені складно зрозуміти таких людей.

Через годину ми приїхали додому до батьків Лєни. Схоже, цегла цього п'ятиповерхового маєтку була скріплена не цементом, а золотом. На даху стояв вертоліт "Piano Boss", а мармуровий паркан був зроблений у вигляді метрового нотного письма. Ймовірно, вони називали це варіацією "Old Money", але для мене це якийсь "Old Crappy" з присмаком східноєвропейського марнотратства.

Але, насправді, все почалось непогано. Матір Лєни, Лариса Степанівна впустила нас із посмішкою, запросила за стіл. Нас чекали: мармурова телятина, трюфелі та риба Фугу. В келихах поблискувало щойно відкрите шардоне.

- Твій друг такий екстравагантний, - сказала вона. - Ми також ходили як волоцюги, коли жили в таборі з іншими циганами. Це така ностальгія.

Я одягнув свій найкращий костюм. Боже...

- Ми просто віримо в те, що варто завжди підійматись з низів чесно, - сказав я.

- Так, - кивнула Лєна, - саме тому я не брала від вас гроші весь цей час.

- І як? Піднялись? - вирвався суворий низький голос з іншої кімнати.

Це був він. Батько Лєни не спішив виходити. Він ще навіть не привітався з нами. Я так і не бачив його. Мої долоні спітніли. Я міг як завгодно ставитись до його переконань, але від нього відчувався дивний тиск невловимої влади.

І ось Петро Сигізмундович з'явився з посмішкою. Три метри зростом, плечі як ворота гаражу, класичний костюм, ідеальні вуса. Червона краватка-метелик трималась за шию наче два крила східноамериканського орла. Набріолінене волосся сліпило мене блиском так, що довелось примружитись та прикрити себе рукою.

Він підсів за стіл і посмішка одразу зникла.

- Я... поважаю музику, - заговорив Петро Сигізмундович.

Кивнувши, я сказав:

- Я також.

- Це не правда. Я добре знаю, чим ви займаєтесь. Панк-рок - це просто виправдання для власної бездарності. Не можеш постаратись і навчитись грати нормально, назви своє лайно "панком". Так ви всі й живете.

Ого, я був зовсім не готовий до такої прямоти. Та що він взагалі знав про музику? Я багато років страждав заради неї! Це не жарти і не виправдання, я міг піти на нормальну роботу і працювати, але не став цього робити, бо вірив у свою справу.

- Ви мене не знаєте. Я витратив майже все життя на музику.

Зневажлива посмішка повернулась на обличчя батька Лєни. Він сунув руку під стіл та витяг звідти новеньку гітару. Що вона взагалі там робила?

- Зіграй щось своє, - Петро Сигізмундович простягнув мені інструмент. - Покажи на практиці свої навички. Музика не любить страждальців, це наука, математика. Їй потрібне чисте усвідомлення.

Я був дещо роздратований таким напором, але вирішив прийняти виклик. Це було питання честі. Він котився по моєму життю, виставляючи мене якимось ідіотом. Я пожертвував усім, що стати тим, ким став. І мене ніщо не зупине.

- Давайте почну зі вступної партії моєї пісні "Стрілянина в туберкульозному диспансері". А потім... перейду до соло.

- Яка тональність? - спитав Петро.

- Соль мажор.

Він насупив брови та покрутив носом.

- Добре, буде непросто. Одна зі струн опущена на одну сорокову півтону, я не скажу яка. Якщо грати добре, я не почую різниці, але якщо погано, фальш буде смертельною.

Я почав перебирати струни. Рука впевнено перейшла в легкий бій. Петро одразу скривився.

- Херня, - сказав він. - Твій середній палець гуляє як хвойда трасою. Це не музика, а гарчання болгарки.

- Треба розігрітись, - стримано відповів я.

- Грійся, але не спечись. Шкідливо для здоров'я.

Мої пальці впевненіше перейшли з куплетної частини на брідж і готувались почати соло. Його очі бачили все, кожен вдалий рух, кожен невдалий рух. Мені здавалось, що він навіть мої подихи рахував і кліпання очима.

- Окей, теримо, як для першокласника, - склав лікті на коліна Петро. - А тепер, починаючи своє соло, зміни тональність на мінор. Прямо ось зараз, в процесі. Це буде легко.

Взагалі, я міг це зробити. Це було не складно, але я так розгубився та поспішив, що розрізав пальця об нижню струну. Кров крапнула на шовковий килим, всмоктавшись безслідно.

- Почекайте... - процідив я.

- Ні. Я все побачив. Це пустота, яка прикидається життям.

- Чому ти так з ним, тату?! - встала з-за столу Лєна. - Ти ж бачив, що він старався заради тебе!

Її батько також встав та завмер на місці. Його тім'я вперлось в платинову люстру.

- Старався? Хм... зараз я покажу, що таке старання.

Він зайшов у залу, яка була під стелю наповнена сотнями музичних інструментів. Встав у центр, скинув піджак. Дубові руки загрубіли від вічного вдосконалення. Я такого ніколи не бачив. Але те, що сталось потім, вразило мене глибоко в серце.

Петро Сигізмундович поклав одну руку на рояль, а іншу на інший рояль. Потім одну ногу на третій, а другу ногу - на четвертий. Він почав грати на чьотирьох музичних інструментах одночасно. Кожна кінцівка з абсолютною точністю виконувала свою композицію.