Розділ 6

Ми написали чотири чудових пісні. Чотири. Але щось тут було не так. Якась дивна деталь не давала мені спокою. Альбом дивився на мене через віконце та сміявся з моєї слабкості. Його лапи готові були розбити скло та розчавити мене як пачку простроченого майонезу.

Коли "Мертвий півень" починали свій шлях, у них точно не було таких проблем. Я чув, що вони взагалі були танкістами і писали перші пісні в казармах. А потім - успіх, заслужений успіх. Оце залізні характери. Мені ж треба видудлити півтора літри горілки та викурити блок "Вінстона", щоб отримати внутрішню стійкість.

Так діло не піде. Олег Бандура має забрати своє і я зроблю це, чого б це мені не коштувало. Після запису я вирішив піти додому сам. Мені потрібно було зіткнутись в ножовій різанині зі своїми думками. Кожен сумнів відчувався порізом на тілі. Під одягом було не видно, але я кровоточив з усіх сторін. Мій рот був закритий, голосові зв'язки у спокої, але я кричав гучніше, ніж годину тому перед мікрофоном.

Позаду почулось сильне гарчання двигуна. Я здогадувався, що це. Запах розведеного ацетоном бензину одразу поборов мій ніс. Обертатись не хотілось. Та й говорити також. Об'їжджаючи мене збоку, Ієронім зрівнявся зі мною, сидячі на своєму мотоблоці. Це був єдиний його транспорт. Він прикріпив на дишло інвалідний візок і так і їздив.

- Не передумав? - заговорив він. - Можу підкинути?

- В тебе тут навіть місця немає, - сказав я.

- Та годі тобі. Сідай на двигун, там всього сімдесят градусів. В тебе штани товстенькі, югославські, мають витримати.

Напевне опять хильнув одеколону. Його завжди від нього розносе. Краще б горілку пив, але... на неї закінчились гроші.

- Я не хочу додому, - опустив голову я.

Він знизав плечима.

- Тоді поїдемо не додому.

- А куди? Нам більше нікуди.

Старий обурився.

- Я живу ціле століття у цьому проклятому світі. Мені завжди є куди їхати. З вами в гаражах я живу із солідарності.

- Пробач, але спілка ветеранів Афганістану не зможе мені допомогти.

- Ні, що ти. До них ми не поїдемо. У нас ідеологічні розбіжності. Є місце краще.

Місце справді виявилось нетиповим. Я здогадувався, що у Ієроніма багато знайомих, але деякі речі не переставали мене дивувати. У старому гуртожитку біля річпорта оселилась компанія мандрівних культистів-імморталістів. Вони називали свою філософію "Безсмертя понад усе" та вірили, що людство недооцінює переваги вічного життя. Враховуючи вік Ієроніма, в нього з ними точно вже були якісь зв'язки.

Ми сиділи в пустому приміщенні з обідраними шпалерами та дивились як шаман Гурко Ведмедович, спочатку, вицідив кров горобця у багаття, а потім почав розмішувати якийсь хімічний реагент з, як він казав, "автономними стовбуровими клітинами". Його послідовники сиділи навколо вогню та наспівували заповіді зороастризму.

Шаман поглянув мені в очі. Його коричневі брови були настільки густими, що нависали над обличчям наче карниз.

- А чи знаєш ти, Олеже, що клітини твого тіла мають обмежену кількість спроб до розмноження? З кожним наступним поділом, довжина теломірив твоїх хромосом зменшується, що робить тебе старим та кволим. Це називається межа Гейфліка.

Мені нічого було на це відповісти, але він чомусь продовжив:

- Популісти кажуть, що це нормально і потрібно змиритись із природою. Але вони гадки не мають, про що говорять. Їхнє, як і ваше, мислення знаходиться у полоні стереотипів. Нам потрібне вічне життя, бо тільки так ми можемо зробити світ краще.

Я не був певен, що мені близька ця філософія. Навіть якщо моє життя стане вічним, чи будуть вічно жити мої альбоми? Який сенс вічності, якщо мистецтво не вічне? "Поклик Правди", навіть якщо стане успішним, проживе п'ять чи десять років. Та навіть сто... а що потім? Я буду дивитись із безкінечності, як він помирає? Для мене це звучить страшно. Я не готовий.

- Слухайте, пане Гурко, - заговорив я, - я не сильно переймаюсь про своє життя. Яке буде, таке буде. Але я музикант... і мені хотілось би щоб саме мої пісні, мої альбоми жили вічно. Таке вам під силу?

Гурко пригладив долонею жирну блискучу бороду.

- Ну, це питання вже виходить за рамки біологічної площини. Але я радий, що ти його підняв. Воно торкається не етичного боку вічності, а... онтологічного. І це дуже незвичний вектор.

- Я не дуже вас розумію. Пробачте.

Ієронім стукнув мене в плече та додав:

- Курнеш його бадягу - одразу прозрієш.

Шаман навісив свої долоні над полум'ям. Пекучі хвости почали шкрябати його шкіру і він спокійно терпів. В його очах блистіла безкрайня глибина якогось надприродного розуміння речей.

- А ти готовий до цього, Олеже? - спокійно спитав Гурко. - Ти готовий до того, що твої альбоми стануть вічно жити? Це означає, що вони будуть вічність впливати на світ, навіть якщо стануть тобі непотрібними. Вони покинуть тебе і почнуть діяти за своєю власною волею. Але буде пізно... ти зробив їх безсмертними. І не зможеш їх зупинити.

Мені здалось, що силует альбома з'явився за його спиною. Його зла посмішка шкірила на мене сотні дрібних зубів. Я розгубився.