тунель

стою в порожнім тунелі метро. бачив його вже тисячу разів крізь призму потойбічного. марення, сновидіння чи провидіння, хтозна. конструкція невідомого походження й протяжності. світла в кінці немає. і, знаєш, насправді це навіть добре, бо якби там був бодай крихітний блідий мерехтливий вогник, він давав би надію на те, що вихід є. та я ж бо знаю, що його там нема, тож це була б лишень хвороблива ілюзія божевільного збоченого его. певно, так і виглядає кінець всього. і, чи повіриш(?), він не такий страшний, як здається на перший погляд. людям властиво боятися темряви, тому що вона приховує від їх очей щось, про що вони не відають. а невідомість лякає апріорі, за замовчуванням, - заводські налаштування людського тіла, системний додаток, який не підлягає видаленню. "я чогось не розумію - значить воно небезпечне". крапка. проте це далеко не завжди виявляється єдиноістинним. до того ж, поняття правдивості у загальному суб'єктивне, з цих причин - вельми примхливе.
тримаю твою руку, не бачачи тебе. не знаючи, чи є ти там насправді, матеріально, проте відчуваючи як пітніє твоя долоня, накрапаючи розпеченим воском на кінчики моїх пальців. вони ж, в свою чергу, поступово зісковзують, стікають з неї дощем по водостічних трубах. твої пальці тануть у пітьмі міражем, розсіюються вранішнім туманом. наче й не було ніколи. я тебе відпускаю крізь страх перед невідомістю, долаючи природне тремтіння пітьми, що здається нескінченною, неначе закутуючи мою свідомість і підсвідомість у ковдру вічної вакуумної тиші, яка поглинає цілком і повністю, разом із внутрішніми органами, проникаючи у кожну щілину між звивинами запаленого мозку. та я відпускаю тебе. всупереч, не завдяки. адже знаю, що іноді навіть янголам потрібен відпочинок.