* * *

- будь ласка, відпустіть мене... я так більше не можу! я втомився...
- ти правда думаєш, що із Всесвітнього лабіринту підсвідомості є вихід? наївне дитя. невже вважаєш, що для душі з тисячолітнім досвідом потерпіти кілька років - це багато?
- але я правда виснажений... мене роздирає біль - моральний і фізичний,- як хижі голодні звірі... кожного дня, кожну хвилину... мені здається, Ви покладаєте на мене надто великі надії, я не зможу їх виправдати.
- що ж, як знаєш.

лампочка в голові
повернулася на 180 градусів.
імпульси світла вщухли,
перебившись з тисячі вольт.
напруга впала на мінімум,
зупинивши судомні вдихи.
мертва вакуумна тиша.
чуєш, гудуть планети в своєму 
параді безсонному?
вишивкою небесної гладі
прикривши повіки натомлені?
а попід диваном
шурхотить кошеня і жалібно просить:
"відпустіть мене додому",
але йому немає куди йти,
пути нарешті скинули кати - 
він вільний до непритомності...
і бездомний.
ти шукаєш серед тисячі дверей
ту, яка веде назовні,
не розуміючи, що в повітрі
немає "за" і "проти",
є тільки віроломні надії,
закатані у асфальт,
заховані під плінтусом,
роздруковані на старому картавому принтері...
хочеш, станцюємо останній вальс на даху лікарні?
та ти все одно повернешся
нести свій хрест на Голгофу буття.
з цього лабіринту ніколи не буде виходу.
ти замкнений і прикутий до нього
невидимим ланцюгом.
допоки відчуваєш, допоки дихаєш - 
ти ходиш по тонкому колу
поміж.