ліс рук

чорні руки тягнуть до мене зморшкуваті пальці.
чорні руки шепочуть, що належать богам.
чорні руки, заплямовані моєю кров'ю,
плюються псевдолюбов'ю,
дають надії,
розтрощуючи їх вщент,
розкидаючи по шматках 
сире м'ясо загиблої віри.
чорні руки хочуть мені нав'язати,
що вони - мої командири.
тільки от правда в тому,
що руки чорні від перевтоми,
що руки забули повагу вдома,
що руки не будуть більше зі мною 
співати в унісон,
а лиш в зменшену терцію
чи октаву.
руки жорстокі.
руки лукаві.
руки належать Каїну,
я - їх Авель,
я питаю в них
"і ти Брут?" -
вони у відповідь сміються іржаво
та механічно.
німби вдягають на шиї,
верещать, що невинні,
що воля всевишнього 
керує думками.
руки строкаті
крадуть мої роки,
обклеююючи їх мотками
ізострічки.
руки тримають мене за горло,
блокуючи серцеві ритми
біля самого витоку моралі.
руки збрехали.
руки залишили відбитки
на тонкому плані
моїх вишиваних прадавніх принципів.
заспиртовані руки Освенцима
на ім'я війна.
руки до мене дістали.
знаю, що винна сама.
знала, що за медалями
стоїть бетонна стіна,
яку неможливо пробити благаннями,
криками,
сльозами.
руки змішали мене з багном,
опустивши на саме дно 
хронік печалі.
вони не мовчали.
вони вихвалялися,
хизувалися один перед одним,
хто сильніше мене вмокнув
головою в безодню
бузкового відчаю.
руки зрадили мою довіру,
залишивши по собі лиш одне питання -
навіщо?