за правим плечем

ти вирішив мене викреслити,
помститися за підкинуте
колись
яблуко розбрату.
скриню Пандори відкривши
чверть століття назад,
не можеш пробачити,
промовчати,
відпустити
свої листи
без адресата,
адвоката,
судді,
заблоковані 
в точці зародження 
подій
більш масштабних
за синхронні рухи 
альвеол
на tutti оркестру
духових печей,
рипучого старого ліжка,
недоспаних ночей,
недокуреної сигарети,
поета 
з розбитим носом 
і серцем
на 440 герц.

мій німий протест
заливаєш
червоним на голову,
алкоголем у шлунок,
пропечений 
язвами,
змушуючи
приречено
потопати в часоплині
повоєнних днів,
залишаючись сивиною,
янголом-охоронцем
мовчазним
на правому твоєму плечі.

захлинаючись у боях,
знепритомнів під час штурмів,
твої очі випалив страх 
недослуханих віщих снів,
недоступних тепер номерів,
закатованих у підвалах,
засипаних під завалами,
істини суб'єктивності
з очима зав'язаними "ідеалами"
промитого пропагандою суспільства
під гідазепамом,
що бойкотує кожне слово,
не промащене напалмом,
не пропущене через м'ясорубку 
нав'язаної брехні.

пиши не пиши,
кричи не кричи...

ніхто не почує,
не прочитає,
не знаєш,
де я ночую 
і з ким блукаю,
коли зустрічаю КАБи,
і як мій блекаут
потушить свічковий огарок
в руці.

пиши не пиши,
кричи не кричи...

останній герой повісився
на шнурі
зі стелі
розбитого генделика
біля стели
чергового міста,
стертого 
з мапи 
сьогодні вночі,
перемолотого 
до порошку,
мов мої 
почуття,
закинуті на запилену полицю
з підписом "забуття".

пиши не пиши -
у відповідь -
лиш пустота,
самотнє ехо,
перемежоване радіоперешкодами
далекої екзопланети,
касети,
поламаних РЕБів
чи ребер...

я благав би лиш про одне -
"не мовчи".
та ти перекреслив мене
за чужі гріхи.