янголи
падають з неба
прямо на голову,
збиті градами, РСЗВ і піонами.
небо стогне, гуде,
обпалює очі,
кидаючи штори
з пилу і щебеню.
я розглядаю обличчя -
мертві й живі,
запитую в бога-Творця:
"де кінець цього божевілля?",
а він посміхається мовчки і втомлено:
"потерпи",
поки мене на гребені
ударної хвилі
заносить в оглушливий дзвін
сухої трави.
вони обіцяли:
"ніхто не загине" -
брехали.
вони говорили,
що ми боягузи -
напевно були праві...
задихаючись у судомах
червоного диму,
ми хапаємося за останню
очеретину
надії,
потопаючи у війні...
але я продовжую лагідно
торкатися нервом оголеним
рідних прожилок лісів
і загиблих міст,
все ще наївно вірячи
у те, що ми будем врятовані,
і янголи більше не падатимуть,
а повільно спускатимуться до землі
під величну токатту Баха,
дивлячись в очі,
в яких більше немає болю
і страху.
Відредаговано: 13.10.2025