блекаут

знову темрява.

тиша.

безсоння.

одні й ті самі пісні

на повторі.

потворні думки,

огидні люди

і зграя скажених страхів.

без прелюдій,

постлюдій,

постскриптум.

нескінченний вакуумний бітум,

що залив собою світло

тривогою сходів

у сховище даних

з забутим паролем для входу

до світовидання.

спить Творець,

бачить солодкі сни,

думає, що ніколи тут

не було війни.

марить живими степами,

лісами, теплим прозорим морем,

не просоченим наскрізь 

трупами, бомбами й горем.

я хотів би до нього в сон,

але мушу боротись.

я би мріяв про спокій і мир,

але небо 

дзвоном битого скла розкололося.

я піду, я закрию собою

невинні і чисті душі -

так буде краще.

бодай хоч якось врятувати життя 

пропаще.

може й Він розплющить очі,

схопиться за голову,

а я прийду до нього 

дротом оголеним,

і скажу

ударом струму в потилицю,

що цей світ давно вже ходить,

ледве тримаючись на рипучих милицях,

що хотів його обійняти й пробачити,

але більше не можу 

брехати собі,

що все буде інакше.

знову темрява.

тиша.

тривога.

неспокій.

безсоння.

знову твій фантом 

на моєму балконі.

знову кров з носа,

і серце у темпі 200...

і страх, нескінченно липкий,

отримати дурну звістку...

хочу спати.

так солодко

й крихко,

мов немовля.

але очі розбитих будинків

і розтрощена земля

не дають зачинити потік думок ні на мить.

рій тернових гілок 

в мою душу уп'явся,

в якій рана і досі болить.

я останній пройдисвіт,

що від відчаю стрибне в безодню.

як не вчора, не завтра, чи 1го числа -

то сьогодні.

я дурень, блазень, нульовий аркан таро,

що приречений на собі носити тавро.

знову темно.

на дворі, в очах, в голові.

лампочка згасла в під'їзді 

години зо дві

тому.

але більше не хочеться криків, істерик, сліз...

вже давно відіграли усі ці сценарії

тисячі дублів на біс.

я останній пройдисвіт,

блазень, дурень,

актор,

що підіграв десяткам

одурманених потвор,

аби витягнути їх

із забутого коду дна

прокислих архівів.

але сам загубився десь на межі

довгострокової ретроспективи.