рідкісна пташка

на гілці сухого старого горіха сиділи дві птахи. одна - то звичайнісінький сірий горобчик, що трохи розпушив пір'ячко від стрімкого морозного вітру. а друга - дивовижна, велика, синя-синя, немов винирнула з самих глибин океану, з чорними оченятами-ґудзиками, і візерунками,схожими на електро-магнітні хвилі, вздовж шиї та на кінчиках крил, кольору розпеченого сонця, що біліє погожим літнім днем над випаленими степами. у загадкової птахи пазуристу ліву лапку, що майже зливалася з гілкою - така ж висушена і тонка, - обвивала маленька блискуча червона стрічка - своєрідне тавро. гарне її пір'ячко було трохи неохайним, поскубаним, наче то вона все життя длубалася у смітниках в пошуках хоч чогось поживного, а не її невеличкий насуплений компаньйон.

- добре тобі - озвався раптом горобець до сусідки - ти пташка незвичайна. таких, як я, тисячі, може й мільйони, хтозна, та всі однакові. наче комусь стукнуло в голову надрукувати нас на велетенському принтері, а над дизайном подумати ліньки було. а ти ось... - горобчик спробував непомітно зітхнути й трохи подавився промозглим вітром - кажуть сині пташки приносять удачу.

дивовижне створіння зіщулило свої чорняві оченята-ґудзики:

- може воно й так, як ти кажеш, та чи добре це насправді? кожен хоче спіймати барвисту пташку у свою золоту клітку.

- так хіба ж то не чудово - мати господаря, який про тебе піклуватиметься, годуватиме, любитиме?

- якби ж то так, горобчику, - відповіла птаха, перебираючи змерзлими лапками по оповитій різнобарвним мохом гілці, - одна справа, розумієш, спіймати, заточити... милуватися красою рідкісної істоти і заслухуватися її співами... та то ще чи захоче полонянка випускати творчий потік на волю зі зв'язаними крилами - питання... - птаха замислилася - а що її годувати, та ще й доглядати треба - ото вже тобі морока... хто ж то схоче робити?

- як же так? - обурився горобець - коли впіймав удачу за хвіст, не впусти ж її!

- ти ба, який розумний! - повернулася вона до співрозмовника - а от дзуськи! жила я в людей. багато. в клітках золотих і сталево сірих, різних неначе, та насправді всі вони однакові. а як зіб'ється твоє прекрасне пір'ячко у ковтуни, то ніхто й розбиратися не стане - викинуть на вулицю, немов непотріб - її пересмикнуло від холоду. все ж таки лютий місяць, морозний. - не всі готові понести відповідальність за свої забаганки, а як від їхніх забаганок залежить чиєсь життя?

тут задумався вже горобчик. він почухав лапкою шию біля потилиці і насупився ще більше:

- може й твоя правда.

знизу почулися захоплені дитячі викрики. двох маленьких дівчаток з короткими русявими хвостиками, у рожевих блискучих курточках, привабила незвичайна гостя старого горіха, і вони, схожі одна на одну, як дві краплі води, тицяли на неї пальцями, щось голосно викрикуючи і кумедно хихикаючи. їх блакитні, мов осіннє небо, великі оченята, оминали концентрацією зіниць непримітного сірого горобця і збігалися перспективою поглядів на рідкісній пташці.

- діти - звернулася вона знов до сусіда - здавалося б, єдині створіння людської породи, що зберегли ще хоч якусь чистоту та щирість до світу. але то все омана, бач... і самі вони теж однакові, тому на тебе й не дивляться.

горобець нічого не відповів. лиш розправив збентежено крила, зірвався з гілки і зник десь у вирі свинцево сірого неба. птаха ще трохи посиділа. дочекалася, поки людські предки заберуть своїх невгамовних і до всього цікавих нащадків. "збирається певно на сніг" - подумала птаха і собі полетіла по своїх пташиних справах.