помилка природи

в місті-привиді, якого вже не повинно було існувати на картах, що свого часу було повністю стертим з обличчя Землі. в місці, яке дисонувало з самою природою Всесвіту своєю абсурдністю сюрреалістичного збігу випадковостей(що де факто давно були чітко прописані заздалегідь мудрим письменником доль, хвилеподібних спадів і напливів електричної напруги подій), ще не повністю розмороженим мерзлуватим весняним вечором зустрілися стара дитина і молодий дідусь. спочатку довкола них мерехтіла лише млява безбарвна вакуумна тиша, затоплена гіркуватим сірим димом, яку час від часу порушували судомні подихи, коли вони затягували почергово отруйний гіркий газ найдешевших цигарок зі спаленого вчора ларька на зупинці, паплюжачи свої й без того понівечені легені. 

дитина була незвичайною. насправді вона давно вже померла, та й взагалі, якщо чесно, не повинна була народитися. але щось, якесь провидіння, вирішило, що все складеться інакше. яка іронія долі. їй було вже на все байдуже, адже вона переварювала біографію Фенікса не вперше, і, певно, не в останнє. така дивна, відсторонена, не схожа ні на кого зі своєї родини. висока-висока і струнка, мов витягнута нитка на веретені. здавалося от-от, і вона зіб’є своїм чолом пару беззахисних сірих хмаринок з неба. якби ж тут лише було його видно, бодай трохи…

вони сиділи в темряві. невисокий кремезний чоловік, з насупленим чолом, короткими сивими вусами, наче в якогось бандуриста чи кобзаря, одягнений у звичайнісіньку синю спортивну куртку і широкі джинси. його коротке каштанове волосся ще не встигло вкритися попелом часу. чорні в темряві очі пильно стежили за кожним рухом його випадково-невипадкової гості. вона обрана. не така, як всі. модель ексклюзивного лиття. зроблена на замовлення. аби зустрітися з поглядом її затуманених, немов вкритих пеленою забуття, світло-сірих очей, йому доводилося підводити голову, немов у молитві до якогось, нікому ще не відомомого, божества. тут і буде збудованим перший храм великомучениці в короткому чорному платті. і як їй не холодно? та де там, сидить дрижаки ловить. тільки йому байдуже. 

дитина відірвала нарешті погляд від сирої земляної підлоги і здійняла довгі попелясті вії. вона тихо зітхнула, відкидаючи назад прядку білявого волосся, рятуючи її від небезпечного вогника сигарети:

- я так втомилася – промуркотіла вона напівпошепки, немов по цих забутих хащах прослизнув легкий морський бриз.

дідусь нічого не відповів. він розумів її. йому самому було лише 25… як же сильно помотало їх обох життя, і як неочікувано зіштовхнуло кожного з кульмінаційною розв’язкою, поставленою за мету. 

вона докурила, кинула недопалок собі під ноги. адже про яку попільницю могла йти мова? потягнулася за наступною сигаретою, але груба чоловіча рука, вкрита шрамами від робочих травм на фабриці, перехопила тонкі бліді пальчики, що нагадували скоріше мініатюрні бурульки, якими обсипало дахи гаражів після першого потепління, коли ще не вщухли нічні морози.

- не можна – у наказовому тоні скомандував чоловік.

в цей момент з її ретроспективи він нагадував скоріше поважного офіцера, аніж простого роботягу. «не можна» - улюблене словосполучення дитини. правила створені, щоб їх порушувати. а потім радіти своїм маленьким бешкетуванням, або ж навпаки – горювати. ніколи не знаєш, чим завершиться перехід тієї самої тонкої межі між дозволеним і забороненим. «не можна» завжди звучить дуже солодко і спокусливо. поки не заглянеш за завісу – не дізнаєшся, що там. але спробувати варто. бо так і підеш, не пізнавши того, що загубив. 

- я хочу додому – прошепотіла вона, і легкий відблиск холодного світла забринів на її змоклих і набряклих очах.

дідо зітхнув:

- послухай мене, ми самі обираємо свій шлях. іноді здається, що це неможливо, що все було вирішеним за нас вже давно, кимось там у небесній канцелярії чи ще бозна де. проте це не так. не існує безвихідних ситуацій. навіть зараз, коли тобі здається, що це кінець – в тебе все ще є запасний варіант – чорний хід в інше майбутнє, розумієш? питання тільки в тому, наскільки щиро ти хочеш цього. вибір за тобою.

подорослішай нарешті і впусти це болюче усвідомлення в саму душу, як би сильно вона не пручалася. спочатку буде боляче, дуже-дуже. але потім, коли останні кайдани будуть скинуті, ти не впізнаєш реальність. вона зміниться, підлаштується під тебе. варто лише перебрати роль поводиря на себе. і все.

- я не можу…

- ти можеш все. просто обманюєш себе. Річард Бах, Пауло Коельо, Харукі Муракамі – чи схожі вони в твоїх очах на брехунів під маскою філософів?

знову повисла тиша. дитина задумалася.

- я народилася і все дитинство була дорослою, занадто мудрою для свого віку. завжди намагалася бути сильною, відповідальною, вести за собою… але я більше не хочу.

- вірно, ти не хочеш. не просто не хочеш, але й не усвідомлюєш, яку пелену пускаєш у власні туманні очі собі сама. ти ніколи не боролася по-справжньому, лише приймала все, що тобі підсунуть на тарілочці з блакитним обідком, за належне, запевняючи себе в ілюзії дії і правди. ти ніколи ще не жила.

- знаю – тихо-тихо шепоче вона

- якщо хочеш, я скажу, чому ти не можеш змінити код своєї підсвідомості і сліпо передаєш свій ланцюг у мої руки.

- хіба Ви знаєте?

- я все знаю. це помилка. помилка природи. але випадковості не випадкові. і кожен брак, якщо подивитися на нього через призму іншої перспективи – унікальний виріб, який вирішив вибитися із системи – не з метою її зруйнувати, а просто тому, що міг. міг більше, аніж усі інші, штамповані під копірку, екземпляри. і тепер вибір за ним – прославитися своєю неповторністю, бо іншого такого в світі немає, не було й ніколи не буде. або канути у безодню забуття, відправившись на переплавку епох.

він докурив. останній вогник згас, зануривший їх у суцільну безпроглядну темряву.