істерична нісенітниця

може це я поламаний біля самої основи?

підгорілі гнилі дошки

розійшлися по швах.

можливо то мій порок 

відбирає мову спльондровану,

сонним паралічем душачи

уві снах?

навіщо відроджую

тихий слабкий пульс

із сатурацією 50?

аби заживо закопати під 3й десяток?

заманити, заколисати,

і висмоктати всі соки,

фехтувати над чужими могилами

з кривобокою сорокою?

або кулею повітряною

смарагдово-зеленою

злетіти, 

бодай без крил,

на повір'ях про сіре небо,

що стане під ранок синім,

немов море твоїх очей.

я тепер нічий,

самотній загублений світ,

що проріс мохом на камені.

вони мені зуби скалять,

а я більше не посміхаюся,

не сміюся, 

не б'юся 

в агонії - 

відспівав свою літургію...

тільки прірва всередині

нескінченно 

синя-синя...

немов море 

твоїх очей.

я згорів.

все, що лишилося -

купка попелу під ногами,

мене закололи рогами,

забили до смерті

голими руками,

грудьми на амбразурі 

розтяли

перед натовпом аборигенів

за далекими островами

примарної втіхи...

довкола яких океан надії

шепоче так тихо-тихо,

приставляючи палець до вуст.

я хочу прокинутися,

обернутися 

і побачити все на своїх місцях,

але те, що вигриз безжальний час,

вже, на жаль, не повернути -

потонув корабель,

зблід останній стяг

у вирі пучини-кручини

синьої-синьої...

як холодний бездушний відблиск

у згаслих твоїх очах.

тепер мене немає:

от хрест, от грудка землі.

не шкодуй, не плач, моє сонце -

краще себе пожалій -

все минає,

і я минаю,

і це мине...

я згорів, 

потонув,

зник 

із заголовків газет,

а тобі іще далі ступати 

по фракталах грішної цієї землі

і писати свої пісні,

Адонісе.

може мене 

й не було ніколи -

лиш ілюзія правди -

коротким замиканням,

закрученим по колу,

записаним на пластину,

намистиною 

у гердані,-

я створив її із гордині

і власного небуття,

так і не пізнавши те,

що вони називали "життям"...

от і все.

бачиш, там, внизу,

розпластався, мов пластилін,

несуразний корпус

з безформних пластин,

що колись наче дихав,

бігав, сміявся, всміхавсь...

він розбився об скали

чорного моря

твоїх холодних очей...

бездиханний і вільний,

не військовий, і не цивільний...

без смаку, кольору, дотику...

залишив останній погляд

у плацкарті старого потягу.