лист в нікуди 

знаєш, іноді я сумую. наживо голками проходить барабанна дріб тонкими перетинками по оголених дротах нервів. кава вже зовсім холодна... мені абсолютно зрозуміло, що цей лист ніколи не дійде до адресата. тому чи є сенс виправдовувати безглуздий інцест думок, що проплавили дірку в корі головного мозку? напевно, ні.

не хочеться брехати, ні тобі, ні собі, ані Богові. він все знає і так. кожен день, дивлячись на своїх погублених діточок, хапається в асфіксії панічної атаки за розбухлу голову, а потім знову впадає у забуття. коли прокинешся, Творець?

не можна викреслювати цілі епохи. бодай яким болем вони впилися незходячими шрамами по скаліченому тілу, що вже механічно сіпається від холоду, згадуючи запах мокруватого піску і плісняви у сирому підвалі, колючий потік їдкого струму поміж плечами і надмінний сміх, за яким так ридає глісандо скрипок, втираючи чорною хусткою кроваві сльози, стокгольмський синдром. я намагаюся більше не плакати, захлинаючись власними морями гіркоти, присипаної сіллю. але виходить погано - ніби прожувати лимон без цукру і не поморщитися. я хочу знову відчути, як маленька стрічечка з металевим присмаком зповзає змійкою по моєму блідому понівеченому підборіддю. це божевілля, знаю. така природа підкореної істоти, що, мов загнана тваринка, здіймає два блюдця наляканих очей на того, хто взявся правити її долю, думаючи, що мудріший за заспаного і розгубленого Творця.

ком шерсті підіймається до виходу з тунелю горла. не можу, не можу, не можу... магнітно лукаві ґави заповнили кімнату, обліпивши стіни, міряючи чорнильними поглядами з переливом бензину закопану в темряві душу. задихаюся... в бочці з дьогтем кисню майже не залишилося. морок покриває макітру траурним мереживом. благаю "відпусти", але він не чує. як і ти. хочу до тебе. моя темрява внутрішніх перверсій, виходь назовні, покажи блискавки своїми іклами, пробивши і без того пом'яті дороги. пустота... тебе немає, немає, немає... я не усвідомлюю себе. хто ти, той, кого шукаю у темряві?...