тікай

я бачу відображення 

тремтяче твоє

у замурзаній гладі дзеркала.

очі пробиті,

наполохані трохи,

розсипаються дрібним горохом

чи то рідким піском,

а у горлі ком –

огидний й липкий.

не сподівайся,

не молися своїм божкам – 

мій погляд не пройде повз,

він навіки до тебе прикований

ланцюгом.

думаєш, мені шкода,

болить загрузла в гріхах душа?

почуєш байдуже «ні».

перекреслюючи палички

одну за одною

на обідраній білій стіні,

продовжуєш рахувати дні

у печері запліснявілій сирій 

під фундаментом

всіма забутих піснярів.

я – твій найкращий лікар,

єдиний друг -

допоки ми наодинці

й брехливі гави кружляють навкруг.

не віриш? дивно. чому?

візьми за руку простягнуту

серед сотень вольт напруги,

яка пробиває наскрізь.

за послугу платиш мораллю,

поламана нікчемна річ,

що належить тільки мені.

думаєш я не правий?

тоді біжи –

поскаржись сусідам,

напиши в поліцію – 

хай мене посадять у клітку,

спалять на вогнищі юстиції, -

тільки тобі не дожити 

до того судного дня.

не втекти з корабля,

що вже рушив

між антарктичних крижаних вод.

я вип’ю на вечерю келих твоєї тривоги –

сподіваюся, ти не проти?

ах, точно, 

кого хвилює, що у хворій твоїй голові?

я плювати на цю маячну хотів.

є якісь контраргументи?

давай. зіграй зі мною в контрапункт

або у настільну гру,

де замість свині підкладуть хірургу

кістляву оголену спину.

можеш кричати без пауз й зупинок,

поки голос не дасть збій.

то рушай же в останній бій 

з гордо піднятою головою.

я дістану твою підсвідомість 

з тельбухами

і випатраю 

на заході 

цивілізації.

на колінах стій і молися

на мене, як на святиню святинь,

допоки можеш –

зарубай на носі,

моє кохане дитя

віроломної глобалізації, -

обривається дуже раптово

переривчасте дихання життя.

(не проварена каша з голови)