плескай, якщо зможеш

порахуємо вогні з вікна?

раз, два, три, чотири...

затанцюємо поночі 

між шостим і сьомим?

що нам скло потріскане,

як карамель - павутинням,

що нам війна?

коли ми - діти духу міста,

тут наша оселя.

хай зриває дахи,

хай зсипається цегла стара - 

ми живі,

допоки дихаємо цим смогом.

попіл зтрусимо,

і по шрамах давно загоєних

мірним строєм у чверті чотири

чи може п'ять,

чи в поліритмії вічного січня,

підем рівним

додолу -

Подолу

по бога подобі.

роду не виродить.

вирієм

повернуться квапливі думки,

і сварки охолонуть,

стікаючи хутко в свавілля канаву.

на моєму каналі знов оп'янілі плітки,

на твоєму - малиновий дзвін

і шалених коників зграя.

як завжди -

поблюзований крок

зупинив невагому мить,

щоби нас із тобою

розмити,

як межі 

стежини у лісі,

що пообіч кульбабами всіяна

аж за край

і духмяним полином,

що зібгався до зморених зграй,

вкритих пилом й уламками.

з цього бою ми вийдем незламними,

понівеченими,

але вільними,

щоб там нам не пророчили

"екстрасенси" і "відьми"

з екранів телевізорів,

що опісля білого шуму

сковтнули брехні листочок

і несуть його через місточок

божевільним свавіллям

громадянам до столу обіднього -

то огидно, нечемно, невиховано.

ми попри них із інших металів -

аристократичних і витончених,

нас кували могутні ковалі

у печі за трьох тисяч градусів.

демократія вип'є зради келих

та лікером з хитрощів вдавиться,

прямувати суспільству нікуди-

тільки знов за валізи братися

та тинятись билиною по світу

нескінченність в квадраті поспіль -

такі алгоритми тахікардії ентропічного антропоморфного.

тільки ми з тобою 

за червоним напівсолодким

пропустимо по судинах

трохи весни...

затанцюємо на останньому поверсі, 

дорахувавши вогні?