Казка перша. Бель та Жиль

Казали, він - проклятий та огидний. А вона розгледіла душу: чисту як ліс після дощу. 

Казали, він - потворне Чудовисько, чиї руки у крові невинних. А вона повірила ласкавому голосу та сумній посмішці. Хіба вбивця може так посміхатись?

Прокляття феї не давало йому торкнутися дівчини. А вона першою обійняла та подарувала свій поцілунок. Тоді прокляття було зруйноване. 

Було весілля, як і належить у казці. Чарівна сукня нареченої, дві золоті обручки на червоному оксамиті, білі троянди, торт заввишки з людину, вино та музика. Не вистачало лише гостей: мало хто наважився відповісти на запрошення з Проклятого Замку. Навіть батько нареченої тримався осторонь. Та Белль не зважала: головне, що вона поряд із коханим. 

Вранці Жиль Колишнє Чудовисько встав з ліжка та сказав:

- Люба моя, буду збиратися в дорогу, бо треба навести лад на нашій землі. 

Белль дуже засмутилася, бо не хотіла розлучатися з коханим й на мить, але чоловік продовжував:

- Візьми-но ці ключі, бо ти тепер не лише господиня мого серця, але й хазяйка замку. Все, що тут є – твоє. Але ніколи не відчиняй дверцят комірчини, що у темній галереї нижнього поверху. Обіцяй мені це, якщо справді мене кохаєш, та стережись, як не дотримаєш слова.

Тож весь медовий місяць жінка просиділа біля вікна, чекала на коханого та перебирала ключі. А тоді взяла найменшого, дивного червоного кольору, спустилася до самої темної галереї та й відкрила оту комору й взнала про найстрашнішу таємницю свого чоловіка. 

Червоні як кров стіни, ланцюги, батоги, дивні речі з чорної шкіри, про призначення яких бідна жінка не могла й здогадатися. Бель вилетіла з тієї кімнати та вже у коридорі почула шум та гавкіт собак – то чоловік повернувся. Вона спробувала зачинити двері, але замок ніяк не піддавався. 

- Так, мої смаки дещо специфічні.

Бель озирнулася – чоловік стояв у парі кроків від неї. Бігти нікуди.   

- Хворий збоченець.

- Так, напевне, - не став заперечувати Жиль. - То ти покараєш мене, моя Пані?

Та простягнув їй хлист.