Глава третя: Прийняття

"Іноді мовчання говорить більше, ніж усі слова на світі..."

Я вийшла з будинку Ніки й повільно попрямувала додому. Голова почала боліти, але я не надала цьому значення — подумала, що то через вологе й важке повітря. А всередині було ще гірше.
Коли я проходила повз будинок Маріуса, краєм ока помітила його. Він сидів на гойдалці разом з Аделіною. Вони про щось розмовляли й усміхалися.
Мені здалося, що земля під ногами захиталася. Я змусила себе ввічливо привітатися:
— Привіт.
Маріус кивнув, а Аделіна просто усміхнулася.
Я пішла далі, намагаючись не показати, як болить усередині. Нарешті дійшла до свого порогу й почала шукати ключі. Але все перед очима раптом попливло. Голова паморочилася, двері розпливалися, і я навіть не змогла точно потрапити ключем у замкову щілину.
Не помітила, як до мене хтось підійшов. Хтось покликав мене, але я вже майже нічого не чула. Останнє, що пам’ятаю, — це руки, які намагалися мене втримати, і темрява…
Я прийшла до тями у своїй кімнаті. Все ще трохи хиталося. Поряд сиділа мама бліда — з тривогою в очах. Біля неї — Маріус і Аделіна. Обоє виглядали розгублено.
— Доню, ти в порядку? — прошепотіла мама, стискаючи мою руку.
Я не знала, що відповісти. Мені було соромно, боляче й ніяково. Але найбільше — хотілося зникнути.
— Все добре, мамо.
— Точно все добре? — запитав Маріус.
— Так. Я просто трішки втомилася, і голова болить. Мені просто потрібно відпочити, — сказала я, обернувшись на інший бік.
— Добре, відпочивай, — тихо мовила мама.
Вони вийшли. Я залишилася сама в кімнаті. У голові крутилися різні думки — про все, що сталося за останні місяці...
Можливо, проблема не в мені. Просто в житті не все так, як ми хочемо. Не завжди людина, яку ми кохаємо, здатна відповісти взаємністю. Не завжди життя складається так, як ми мріємо.
З цими думками я швидко заснула.
Вранці до моєї кімнати постукала мама:
— Ніколь, можна до тебе зайти?
— Так, мамо, заходь.
— Я тобі сніданок принесла, — сказала вона, посміхнувшись.
— Дякую... Я не голодна.
— Ніколь, що сталося? Чому ти така сумна останнім часом?
— Мам, мені подобається один хлопець... — відповіла я, опустивши голову.
— Та це ж чудово! Чому ти тоді така сумна?
— Бо це Маріус... І в нього є Аделіна. А це означає, що ніякого кохання немає. Це просто моя фантазія... І я не знаю, що мені робити.
— Нічого. Просто будь собою. Почуття не повинні нас змінювати. А час розставить усе на свої місця. Якщо він кохає Аделіну — не засмучуйся і тим паче не голодуй. Прийми це. Живи далі. Це не означає, що проблема в тобі. Просто вибрали не тебе. А я завжди буду поруч, що б не сталося. Я хочу знову бачити твою посмішку, як раніше, — сказала мама й посміхнулася.
— Дякую... Мені дійсно вже краще. А що ти принесла?
— Сирники. Пам’ятаєш, як ми з тобою їх разом готували? Ти ще казала, що смачніших за мої не буває.
— Це правда, — сказала я, взявши до рук тарілку.
— Смачного.
— Дякую, мамо.
— Ніколь, я забула тобі сказати: ми з татом сьогодні їдемо на день народження до моєї племінниці. Хочеш поїхати з нами?
— Я б із радістю… Але боюся, що своїм виглядом зіпсую всім настрій. Тому залишуся вдома, якщо ти не проти.
— Звичайно, залишайся. Може, запросиш Ніку?
— Добре. Я подзвоню їй зараз.
Я взяла до рук телефон і зателефонувала:
— Ніка, привіт. Мої батьки сьогодні їдуть на день народження. Не хочеш прийти до мене?
— Звісно, хочу! Я зараз зберу речі й прийду.
— Чекаю, — сказала я й поклала телефон на стіл, де лежав мій недописаний роман. Іларія, яка майже знайшла вбивцю свого друга Ксав’є, чекала, коли я його допишу.
Через кілька хвилин у двері подзвонили. Я була впевнена, що це Ніка, тож одразу пішла відчиняти.
— Ніка, ти так швидко! — здивовано сказала я. Зазвичай вона довго збирається.
— Я просто не хотіла залишати тебе саму, тому зібралася миттєво. А що ти робиш?
— Вирішила дописати роман.
— Чудово! А я хочу приготувати салат. Ти не проти?
— Звісно, ні. Це чудова ідея.
Я сіла за кухонний стіл, тримаючи в руках ручку й думаючи над наступною частиною історії. Ніка готувала салат і краєм ока поглядала на свій улюблений фільм, що тихо грав на телефоні.
Раптом знову пролунав дзвінок у двері. Це було несподівано — більше я нікого не чекала.
— Я відчиню, — сказала Ніка, поклавши ніж на дощечку.
За мить вона гукнула:
— Ніколь, це до тебе!
Я відклала ручку й вийшла в коридор. За дверима стояв він.
— Маріус… — прошепотіла я, здивована.
— Привіт, Ніколь, — спокійно сказав він.
— Привіт, — відповіла я не менш розгублено.
— Мені потрібно з тобою поговорити. Ти ж не проти?
— Ні, не проти.
— Тоді давай прогуляємось до річки. Тут зовсім недалеко, — сказав, дивлячись мені в очі.
— Добре, — я зайшла на кухню й сказала Ніці, що скоро повернусь. Взулась і вийшла за поріг.
Коли ми проходили повз будинок Маріуса, я випадково глянула у вікно й завмерла. Там стояла Аделіна. Вона дивилася просто на мене — майже не кліпаючи. Її погляд був холодним і пильним, ніби вона вже знала, куди і з ким я йду.
Мені стало неспокійно. Щось у цьому погляді було надто пронизливе.
Ось ми вже біля річки. Вода така чиста, як дзеркало. Я стояла в напрузі, не знаючи, чого чекати. Мовчання затягувалося. У тиші я чула, як б’ється моє серце.
Раптом Маріус порушив мовчання:
— Ніколь, я давно хотів тобі це сказати, але сумнівався, чи варто.
— Що саме? — спокійно запитала я.
— Пам’ятаєш той день, коли я тільки переїхав, і ти підійшла познайомитися? Тоді я побачив посмішку дівчини, яка радіє життю. І саме в той момент я зрозумів, що полюбив тебе. Я довго не наважувався про це сказати, бо не знав, чи ти відчуваєш те саме.
— А як же Аделіна?.. — ледве вимовила я, дивлячись йому в очі.
— Я вдячний їй за підтримку після смерті мами, але між нами ніколи не було справжнього кохання. Її запросив мій тато — він досі вважає, що ми разом. А Аделіна сама захотіла, щоб я представив її як свою дівчину.
— Розумію… Це взаємно? — тихо запитав він.
— Так. Ти мені сподобався ще з першої зустрічі… Твої голубі очі, твоя посмішка. Але… Аделіна кохає тебе. Я не хочу стояти між вами.
— Мені потрібна тільки ти, — впевнено сказав він.
Маріус узяв мене за руку, нахилився — і його поцілунок був теплим, щирим. Саме в ту мить я побачила Аделіну. Вона стояла неподалік, дивилася на нас. Потім різко розвернулась і побігла в бік дороги.
Мені стало боляче. Ще зовсім недавно я сама була на її місці. Але ці думки перебив Маріус:
— У мене є дещо для тебе, — сказав він, витягуючи з кишені білий конверт.
— Що це? — здивовано запитала я.
— Подивишся вдома. Нам пора — скоро стемніє.
Він узяв мене за руку, і ми рушили назад. Через кілька хвилин я вже була біля свого будинку. Попрощалась із ним і постукала у двері.
Ніка зустріла мене з нетерпінням:
— Ніколь! Розповідай, як усе пройшло!
— Він сказав, що я йому подобаюсь… І навіть поцілував, — опустила я голову.
— Це ж чудово! Чому ти така сумна?
— Бо це побачила Аделіна. Їй було боляче.
— Не переймайся. Маріус має право на вибір — і він його зробив, — посміхнулася Ніка.
— А ще він дав мені конверт. Сказав, щоб я відкрила його вдома, — простягнула я подрузі білий конверт.
— І що там?
— Не знаю, ще не дивилася.
— Так давай уже!
Я розірвала край конверта й витягнула те, що було всередині: два квитки на потяг до Бельгії. Разом із ними — невеличка записка:
«Ти складеш мені компанію?»
Я прочитала й посміхнулась
Ось ми вже в потязі. За вікном пропливають мальовничі краєвиди — поля, ліси, маленькі містечка. Біля мене сидить Маріус і читає книгу, іноді усміхаючись, ніби відчуває мій погляд.
Мені досі не віриться. Я їду до Бельгії — країни, про яку давно мріяла. І ще більше не віриться, що я їду з ним.
Відтоді ми не розлучались. Ми подорожували, відкривали нові місця, були поруч одне з одним у всьому.
"Між нами не було слів, якби можливо — колись. А було лише ми."