Глава друга: Біль...

" Любити його було боляче.Але ще болючіше- не любити взагалі." - зі щоденника Ніколь.

Минуло два місяці з моменту, коли Маріус жив у будинку навпроти. Його тато запросив нас до них на вечерю.
З самого ранку в мене було погане передчуття, але, незважаючи на це, я вирішила піти. Сьогодні була субота, тому я цілий день провела за ноутбуком, викладаючи італійську мову.
Увечері я зібралася, і ми пішли до них. Ми стояли біля дверей Маріуса. Двері нам відчинив Марк. Я пішла на кухню, щоб допомогти накрити на стіл. Там я побачила дівчину — блондинку середнього зросту. Вона стояла в білому платті.
Спочатку я подумала, що це знайома Маріуса, тому підійшла й привіталася:
— Привіт, мене звати Ніколь.
— А мене — Аделіна.
— Тобі допомогти? — запитала я.
— Так, не відмовлюсь від допомоги.
Ми швидко накрили на стіл. Маріус із Марком і моїм татом були біля мангалу, а моя мама разом із Мері дивилась телевізор.
Коли вже все було готово, ми сіли за стіл, і ніщо не віщувало біди. Як раптом Маріус сказав:
— Знайомтесь, це моя дівчина Аделіна.
— Приємно познайомитись, Аделіно, — сказав мій тато.
— Ти дуже красива, — сказала моя мама.
— Дякую, мені дуже приємно, — відповіла вона.
У мене всередині все стиснулося, а на очі почали навертатися сльози. Ледве стримуючи їх, я сказала:
— Вибачте, я забула, що в мене заняття. Мені вже потрібно йти. Дякую вам за запрошення.
— Ніколь, ти впевнена? — запитала мама.
— Так, мамо.
— Тоді я проведу тебе, — сказав Маріус.
— Ні, ні, не потрібно. Я сама.
Я вийшла з будинку. Надворі йшов дощ. У першу секунду мені здалося, що все навколо стало сіре, ніби втратило сенс існування. В душі мене переповнювали почуття — любов і ненависть. Я хотіла боротися за нього, але в той же момент — ні. І я заплакала.
Я не хотіла йти додому, тому побігла до Ніки. Її батьки мали приїхати наступного тижня. Через дві хвилини я стояла біля дверей — вся мокра й заплакана. Ніка відчинила.
— Ніколь, що сталося? Чому ти вся мокра?
— Ніко... у нього є дівчина. Він... він мене з нею познайомив... — через сльози говорила я.
— Як це? Ти впевнена, що вона його дівчина?
— Так, я впевнена. Він сам так сказав.
— Ніко... можна я сьогодні в тебе залишусь?
— Звичайно, залишайся, Ніколь. А хто він?
— Це Маріус. Мій новий сусід.
— Маріус?.. Та він ніби порядний.
— Це я винна. Думала, що можу йому подобатися... Навигадувала собі щось...
— Ти голодна?
— Ні, я нічого не хочу.
— Тоді я постелю тобі в себе в кімнаті, а сама ляжу у вітальні.
— Дякую...
Я лягла на ліжко й заснула. Цілу ніч мені було погано. Я вся горіла, мені снились кошмари. Через сон я відчула, як у кімнату зайшла подруга. Вона взяла градусник і почала міряти мені температуру. На градуснику було 40.
Ніка взяла до рук телефон і зателефонувала:
— Алло, це мама Ніколь? Так, це я — Ніка. У неї гарячка, температура 40, а в мене немає ліків...
— Я зараз принесу. Давай їй пити багато води!
— Добре, чекаю...
Мої батьки ще досі були в Маріуса.
— Що сталось? — запитав Маріус.
— У Ніколь гарячка, температура 40, а в мене ліків немає...
— Давайте я швидко збігаю й занесу. У нас є. А ви сидіть далі.
— Добре, дякую тобі!
Через п’ять хвилин хтось постукав у двері. Ніка відчинила — перед нею стояв Маріус.
— Маріус?...
-  Як Ніколь?
— Вона на другому поверсі, кімната навпроти.
— Добре. Ось ліки. Залий один пакетик гарячою водою.
Мені все ще було погано. Я марила, крізь сон відчула, як хтось взяв мене за руку. Тепла долоня. Сильна й обережна. У той момент мені здалося, що я більше не сама. Навіть у гарячці, навіть у темряві — хтось усе ще тримав мене. Але це тривало лише кілька секунд. Хтось різко відпустив мою руку, і я почула, як зачинилися двері.
Я знову залишилася наодинці зі своїми думками. Напевно, найстрашніше в житті людини — залишитись сам на сам зі своїм болем. Тоді серце розривається, а світ втрачає сенс. Моєю єдиною підтримкою залишалася Ніка.
Вранці, коли я прокинулась, то побачила її біля ліжка. Вона спала, схиливши голову на бильце.
— Ніка... — прошепотіла я хрипким голосом.
Вона прокинулась і підняла голову:
- Добрий ранок. Що сталося? Чому ти спиш на підлозі?
— У тебе була гарячка і висока температура. Маріус приніс тобі ліки. Ти їх випила. Я переживала... і заснула біля тебе.
— Маріус був тут? — я здивовано подивилася на неї.
— Так. Я спочатку зателефонувала твоїй мамі. Але прийшов він. Приніс ліки і піднявся до тебе в кімнату. Ти його хіба не бачила?
— Ні... Я пам’ятаю лише, як хтось тримав мене за руку...
— Дивно... Коли я з кухні піднімалась до тебе — його вже не було. Мабуть, вийшов, поки я наливала воду.
— А як ти себе почуваєш?
— Дякую. Мені вже краще. Я, мабуть, піду... Мама хвилюється.
— Добре.
Ніка раптово зупинилась і подивилася на мене серйозно:
— Ніколь, я хочу, щоб ти знала: щоб не сталося у твоєму житті — я завжди буду поруч. Підтримаю тебе, навіть якщо весь світ відвернеться. Пам’ятай: не потрібно чекати, поки закінчиться гроза. Потрібно навчитись танцювати під дощем.
— Дякую тобі...
Я обійняла Ніку, і мені справді стало трішки легше.