Глава перша: Після зустрічі з ним

" Я думала, цей день буде звичайним. Але потім - зустріла його..."

Привіт, я Ніколь, мені сімнадцять років. В мене карі очі, коричневе волосся, я середнього зросту, в мене злегка підпухлі губи. Моя історія почалася з того, що мама покликала мене на кухню.
— Ніколь, допоможи мені, будь ласка, приготувати вечерю!
— Я вже йду, мам.
— Дивись, до нас приїхали нові сусіди.
Я подивилася у вікно. Біля будинку, де давно вже не жили люди, стояв чоловік старшого віку, молодий хлопець приблизно мого віку і маленька дівчинка.
— Мам, а звідки вони?
— Я не знаю. Іди познайомся і запроси їх до нас на вечерю.
Я мовчки вийшла з будинку і почала рухатися в їхній бік.
— Привіт! Мене звати Ніколь, мені сімнадцять років.
— Привіт, я Маріус, мені також сімнадцять.
— Дуже приємно. А звідки ви приїхали?
— З Бельгії.
— Класно! Я давно мріяла там побувати. А хто з тобою приїхав?
— Мій тато Марк і сестричка Мері.
— Моя мама хоче запросити вас до нас на вечерю. Ви зможете прийти?
— Так, ми обов'язково прийдемо.
— До зустрічі!
Маріус був дуже красивим. У нього були голубі, як море, очі, в яких можна потонути. Він — брюнет високого зросту, а від його посмішки аж мороз по шкірі. Стрижка середньої довжини, а його голос був найпрекрасніший, що я коли-небудь чула. Я не розуміла, що зі мною, бо після нашого знайомства мої думки були лише про нього. Ось це ви називаєте "кохання з першого погляду"?
Ввечері мама готувала, а я накривала на стіл. Маріус сидів за столом і читав книгу, але я відчувала його погляди на собі. Марк з татом на дворі розпалювали мангал, а маленька Мері рвала ромашки, які росли біля їхнього будинку. Коли все вже було готово, ми сідали за стіл. Маріус сів навпроти мене — я була злегка напружена. В моїй голові почали крутитися різні думки, які перервав тато Маріуса:
— Ніколь, а яке в тебе хобі?
— Я вивчаю мови і пишу романи.
— Дивовижно! І скільки мов ти знаєш?
— Поки що лише три: англійську, французьку, іспанську.
— Ого.
— Так, Ніколь у нас творча дівчинка, а ще вона репетитор з італійської, — сказала мама.
— А навчиш мене? — запитав Маріус.
— Так, звісно! — сказала я, посміхнувшись і почавши їсти свій салат.
Після вечері я попрощалася з гостями і пішла в свою кімнату. Піднімаючись сходами, я відчувала погляд Маріуса, який проводжав мене очима. Зайшовши в свою кімнату, я підійшла до тумбочки, де на зарядці стояв телефон. Розблокувавши його відбитком пальця, я побачила багато повідомлень від Ніки. Ніка — моя найкраща подруга, ми з нею дружимо ще з дитинства. Вона — блондинка з зеленими очима, середнього зросту, має красиві риси обличчя. Їй також сімнадцять років, має хороше почуття гумору і стиль. Коли я любила побути на самоті, вона обирала дискотеки і гучні вечірки. У неї були закохані всі хлопці в нашому класі, окрім одного — Майкла, який багато разів зізнавався мені в коханні.
Вона написала, що почала зустрічатися з хлопцем паралельного класу, і він запросив її на побачення:
— Ніколь, Адріан запросив мене на побачення.
— Ніко, ти справді впевнена, що хочеш піти?
Так, звісно, він мені дуже подобається.
— Так у нього ж дівчина була.
— Він з нею розійшовся. Краще допоможи вибрати сукню.
Скидає 4 фото
— Ніко, я не знаю, вони всі красиві — обирай сама.
— Окей.
— Я вже буду лягати спати. Good night.
— Good night.
Мене завжди дивувала її швидка закоханість у хлопців, але зараз я не могла думати про неї, бо з моєї голови не йшов він... З думками про нього я швидко заснула.
Вранці я прокинулася з чудовим настроєм. Я одягнула свою нову сукню і вперше зробила легкий макіяж. Я поснідала і пішла до школи, але, зайшовши в клас, настрій різко зіпсувався — біля моєї парти стояв той самий закоханий у мене Майкл. Він був блондином з карими очима, спортивної статури. Він закоханий у мене ще з дев’ятого класу. Він із багатої сім’ї, тому любив дарувати мені троянди, які я ненавиджу через колючі шипи. У той момент він також стояв із букетом. Я, опустивши очі, пішла й сіла за свою парту. В той самий момент до класу зайшов директор школи.У багатьох фільмах і романах про підліткове кохання все починається з фрази: «Знайомтесь, це ваш новий однокласник», але я розбила ці стереотипи, бо переді мною стояв Маріус, у якого я вже була закохана. Єдине вільне місце було біля мене — він підійшов і сів.
— Привіт!
— Привіт!
— Як справи? — запитав Маріус.
— Все чудово, а в тебе?
— Також добре.
Після цієї відповіді настала гнітюча тиша. Я ловила погляди всього класу, які з цікавістю розглядали Маріуса.
— Я став експонатом? — запитав Маріус.
— Ні, не звертай уваги, вони завжди такі дивні.
Після закінчення уроків ми з Маріусом йшли додому, і я наважилася запитати:
— А де твоя мама?
— Вона померла два роки тому.
— Мені дуже шкода. Я тебе розумію.
— Як це? Твої ж батьки живі.
— Насправді мої біологічні батьки померли.
— Як? — запитав Маріус.
— Коли мені було чотирнадцять років, ми з батьками потрапили в аварію. Вижила тільки я. Ми з батьками любили подорожувати, були в багатьох країнах.
— А ким були твої батьки?
— Мій тато був письменником — він писав вірші й романи, а мама — перекладачем. Вона навчила мене іспанської мови. Ми жили в будинку, де зараз живеш ти. Після смерті батьків мене всиновили сусіди, з якими ми товаришували.
— І ти не проти, що ми живемо в твоєму колишньому будинку?
— Ні, я залишила минуле в минулому. Я люблю своїх теперішніх батьків, бо вони у важку хвилину підтримали мене і дали зрозуміти, що в цьому великому світі я не сама.
— Тобі пощастило з батьками, — сказав, посміхнувшись, Маріус.
— Ми вже прийшли. Тоді до зустрічі!
— Doei (з нідерландської — "бувай").
Попрощавшись із ним, я відкрила двері своїм ключем і зайшла в будинок.
— Ніколь, це ти? — запитала мама.
— Так, мам.
— Ніколь, ми з татом їдемо на дачу до наших друзів. Ти хочеш з нами?
— Ні, мам, вибач, я не зможу. Я вже пообіцяла Ніці, що допоможу їй з домашнім завданням.
— Я розумію і довіряю тобі.
— Добре, тоді я піду переодягнуся. Бажаю гарного відпочинку.
— Дякую, — сказала мама, обнявши мене, і вийшла з будинку.
Раніше я ніколи не обманювала маму, але цього разу мені хотілося побути наодинці зі своїми думками і продовжити писати свій роман — про дівчинку Іларію, яка розслідує вбивство свого найкращого друга Ксавє. Я тільки взяла в руки ручку, як до мене подзвонила в сльозах подруга Ніка.
— Ніколь, привіт, — плачучи сказала вона.
— Привіт, Ніко, що сталося?
— Ти зараз можеш до мене прийти? Будь ласка.
— Добре, зараз буду. Ти тільки не плач.
Я швидко зібрала наплічник, адже знала, що, мабуть, доведеться заночувати в неї. Вийшовши з будинку, я зачинила його ключем і вийшла на дорогу. Ніка жила на наступній вулиці — до неї йти п’ять хвилин. Тому через п’ять хвилин я вже стояла під її дверима. Мені відчинила заплакана подруга в якої був  розмазаний макіяж.
— Ніко, що сталося? — запитала я.
— Ніколь, Адріан мене обдурив. В нього є дівчина. І не одна. Виходить, він просто використовував мене, — через сльози казала вона.
— Ніко, заспокойся ти. Що плачеш через цього Адріана? Він не вартий цього.
— Тобі добре казати — в тебе є Майкл, який у тебе закоханий і дарує тобі квіти, а в мене навіть нормального хлопця немає.
— Я не кохаю його, і букети його мені не потрібні. Це не кохання, а якась одержимість. Він навіть не спитав, які квіти мені подобаються. Я жодного його букета не взяла. А ти візьми себе в руки — на ньому світ не закінчується. Якщо він просто використовував тебе — значить, він не той, хто тобі потрібен.
— Ти маєш рацію, він не вартий цього. Я тільки даремно тебе потривожила. Вибач.
— Та нічого. Я все одно сама вдома, батьки поїхали до друзів на дачу.
— А ти зможеш сьогодні в мене залишитися?
— Звичайно!
— Ніколь, ти якась напружена останнім часом… Можливо, тобі хтось подобається?
Від несподіванки почути це від Ніки в мене всередині все похололо, а серце забилося ще швидше. У той момент я хотіла провалитися під землю, аби тільки не відповідати на це запитання.
— Ніка, чесно кажучи — так. Але я не хочу про це говорити.
— Чому? — зацікавлено запитала вона.
— Я не знаю, чи це взаємно. А нав’язуватися йому я не хочу.
Кохання — це почуття, коли двоє людей люблять одне одного. Розумієш?
— Так. А він красивий?
— Ніко!
— Ти голодна?
— Трішки.
— Давай щось приготуємо. Я тільки піду вмиюсь і переодягнусь.
— Добре!
Я сіла на диван, розблокувала телефон, зайшла в соцмережі й у пошуку написала: “Маріус Міллер”, але результатів не було. Я видалила історію пошуку і поклала телефон на стіл.
Ми з Нікою приготували вечерю, поїли і лягли спати.
Прокинувшись вранці, навколо себе я побачила кульки й Ніку, яка стояла з тортом і співала:
— Happy birthday to you!
Так, у мене сьогодні день народження, і мені вісімнадцять.
— Ніколь, вітаю тебе з днем народження! Бажаю, щоб твій загадковий принц покохав тебе. Ти ж не проти, якщо я буду називати його "принц"?
— Ні, не проти. Ніко, дякую тобі за привітання і за торт — мені дуже приємно.
— Ніколь, давай швидко збирайся і до столу — я вже накрила. І, до речі, вибери собі сукню в шафі.
— Ніко, та не потрібно.
— Ти що, вирішила на своє день народження піти в школу в худі й джинсах? Ніколь, ти що! Це ж твій день — ти маєш сяяти. Тому не сперечайся зі мною і вдягай сукню.
— Добре, вмовила.
Через п’ять хвилин я вже спускалася сходами в білій сукні на бретельках з вирізом на спині.
— Ого, Ніколь! Ти в цій сукні просто принцеса. Тому я дарую її тобі.
— Ніко, дякую! А ти впевнена, що хочеш мені її подарувати?
— Звичайно! Ця сукня тобі більше личить, ніж мені, тому вона твоя.
Ми поснідали й пішли до школи. Зайшовши в клас, я побачила на парті букет ромашок, а на ньому записку: "З днем народження".
Маріуса сьогодні не було в школі, але в душі я відчувала, що це від нього. Я сіла за парту, як у клас зайшов Майкл з букетом червоних троянд. Хоч я і не любила троянди, але з ввічливості взяла їх.
— Ніколь, вітаю тебе з днем народження! Ти сьогодні дуже красива, — посміхнувшись, сказав він.
— Дякую, Майкл.
— А від кого букет ромашок?
— Я не знаю, він уже лежав на парті, коли я прийшла.
— Зрозумів.
До класу зайшов викладач, і ми сіли за парти. Після уроків я пішла додому. На дорозі біля свого будинку стояв Маріус.
— Ніколь, привіт!
— Привіт!
— З днем народження тебе!
— Дякую!
— Тобі сподобався букет?
— Це від тебе ромашки?
— Так.
— Дякую, букет дуже красивий. А чому тебе не було в школі?
— Я вранці був — приніс букет, а потім тато подзвонив, попросив, щоб я прийшов додому і подивився за Мері, поки він поїде у справах.
— Зрозуміла.
— Ніколь, ти сьогодні дуже красива, — сказав Маріус.
— Дякую, мені дуже приємно, — сказала, посміхнувшись, я.
— Тоді до зустрічі!
— До зустрічі!
Я стояла біля дверей будинку, шукаючи ключі в наплічнику. Знайшовши їх, я відкрила двері й увійшла. Мама була на кухні. Знявши взуття, я пішла до неї.
— Привіт, мам.
— Привіт, Ніколь. Вітаю тебе з днем народження.
— Дякую!
— Яка в тебе красива сукня! А від кого букети? — з цікавістю запитала мама.
— Сукню мені Ніка подарувала, троянди — від Майкла, а ромашки від... — я замовкла.
— Від Маріуса?
— А звідки ти знаєш?
— Я бачила, як він вранці з ним пішов до школи, — посміхнувшись, сказала мама.
— Зрозуміла. Я тоді піду переодягнуся.
— Добре!