Розділ 4

Я схилилася над дитячим ліжечком і обережно поцілувала мого малюка. Боялася розбудити синочка. Він солодко задрімав. Нарешті, зубки перестали його турбувати.

– Мій рідний, – прошепотіла одними губами. – Обіцяю, я зроблю все, щоб ти був щасливий.

Тихо вийшла з кімнати. За дверима на мене вже чекала няня.

– Не хвилюйтеся, – усміхнулася вона. – Я про нього подбаю. Усе буде добре.

– Звичайно, дякую, – тихо відповіла їй.

Але на душі було неспокійно. Наростало погане передчуття. Тривога билася під серцем дедалі сильніше.

Можливо, проблема в тому, що Байсаров знову поруч. Повернення колишнього чоловіка перевернуло світ за лічені секунди. Тепер Емін може дізнатися мій секрет та відібрати мою дитину. Звісно, я зроблю все, щоб цього ніколи не сталося.

Хоча боротися проти такої людини як Байсаров складно.

З важким серцем я покинула квартиру. Лана вже чекала на мене в таксі.

Машина швидко доставила нас до величезного торгового центру, на вершині якого знаходився той самий ресторан.

"Оазис". Місце, в яке багато хто мріяв потрапити. Нехай один раз, але зануритися в неповторну атмосферу розкоші та багатства.

В іншій ситуації я могла б порадіти новим враженням, відчути щось приємне. Але сьогодні всі думки крутилися навколо тривожного майбутнього.

Чи зможу я знайти нову роботу?

– Маєш просто приголомшливий вигляд, – сказала подруга, поки ми піднімалися ліфтом.

– Ти теж, – пробурмотіла я.

А по скронях стукали молоточки. Від напружених роздумів потилицю буквально залило свинцем.

Інтуїція загострилася.

– На тобі обличчя немає, – зітхнула Лана. – У чому проблема? Тимур знову вередував?

– Ні, – похитала головою. – Він заснув одразу після того, як я його погодувала.

– Тоді чому ти переживаєш?

– Не знаю, – зізналася чесно. – Просто на душі важко.

– Не хвилюйся ти так, усе пройде чудово, – твердо сказала подруга. – Я впевнена, попереду чудовий вечір. Знаєш, Наталка, у мене навпаки гарне передчуття. Ти знайдеш нову роботу. А я... теж отримаю те, чого так довго чекаю. Ось побачиш.

До останнього мені здавалося, що раптом щось станеться.

Наприклад, нас не пустять до ресторану. Виявиться, що ніякого столу на Лану не записано. Усе це просто помилка.

Дивно, що подруга так і не розповіла мені, звідки в неї з'явилася бронь в "Оазис". Хто їй допоміг?

– Прошу за мною, – адміністратор на вході широко посміхнувся й особисто провів нас до одного з найкращих столів.

Саме звідси відкривалися приголомшливі види на нічний Дубай.

Зрозуміло, "поганих" столів тут просто не було. Але нам безумовно пощастило з місцем.

Інтер'єр засліплював. У прямому сенсі. Стільки золота, кришталю та дзеркальних поверхонь я навіть у нашому готелі не бачила. А дизайн готелю "Престиж" славився саме цим. Королівська розкіш. Усе оформлено так, щоб сподобалося шейхам, які часто в нас зупинялися.

Але "Оазис" явно бив усі рекорди за вартістю навколишнього дизайну. Сюди вклали цілий статок. Кожен сантиметр тут був пронизаний нечуваним багатством. Мармурова підлога. Величезні люстри, створені з безлічі сяючих кристалів. Меблі найвищої якості.

Замість панорамних вікон – панорамні стіни.

Захоплюючий вид на Дубай. Хмарочоси та мости переливалися мерехтливими вогнями. Звідси все місто як на долоні.

Незважаючи на красу навколо, розслабитися в мене ніяк не виходило.

Я кілька разів перевірила свій мобільний телефон, поки Лана уважно вивчала меню. Няня написала, що Тимур ще спить.

Удома все добре. Але хвилювання не відпускало.

Може, я просто була тут чужою? У цьому пафосному приміщенні почувалася дивно. Світ навколо зовсім не той світ, до якого я б хотіла належати.

Уся ця розкіш радше напружувала.

– Ти можеш замовляти все, що захочеш, – упевнено заявила Лана. – У нас на цей вечір безлімітний депозит.

– Це як?

– Ну як я сказала, – розсміялася подруга. – Можемо обирати будь-які страви, все вже оплачено наперед.

– Почекай, нічого не розумію. Як тобі вдалося роздобути бронь цього столу? Ще й із таким депозитом?

– Зараз не час і не місце розповідати деталі, – відмахнулася вона. – Потім усе тобі поясню. До речі, ти бачиш чоловіка в сірому костюмі? Он там, за сусіднім столиком.

– Так.

– Це керуючий головного готелю мережі "Мілтон", і він очей із твого обличчя не зводить. Ти б йому хоч посміхнулася.

Чоловік справді дивився на мене. Дуже пильно. Тільки не на обличчя, а нижче. Захотілося поправити сукню. Хоча моє декольте було практично непомітним, особливо якщо порівняти з ефектним вбранням Лани.

– Ну що ми сидимо з порожніми тарілками? – знизала плечима подруга. – Обирай швидше. Усе оплачено.

Я відкрила меню, і мої очі округлилися від божевільних цін.

Ні, я розуміла, що в "Оазисі" дешево бути не може. Але не до такої ж міри. Суми в меню більше скидалися на рахунок за оплату моєї квартири.

– Я буду десерт, – ткнула в одну з позицій навмання.

– І все? – насупилася Лана.

– Так, я не голодна.

– Ні, так справа не піде. Я хочу використати цей вечір на повну. Жодних заперечень. Зрозуміла?

Коли до нас підійшов офіціант, Лана назвала йому безліч позицій. Напевно, простіше було б відразу замовити все меню.

– Невідомо, чи вийде когось цікавого тут підчепити на гачок, а так хоч поїмо нормально.

Я не вважала, що морозиво, вартість якого обчислюється п'ятизначним числом, це нормальна їжа. Цілком можна обійтися без такого божевільного десерту.

Але Лана увійшла в раж.

Така раптова удача здавалася все більш підозрілою. Бронь столика в "Оазисі", безлімітний депозит. Занадто багато чудес для одного вечора.

– Як ти збираєшся все це з'їсти? – здивувалася я.

Нам виносили одну страву за іншою.

Креветки. Лангустини. Лобстери. Краби. Лана вибрала всі делікатеси, які були в наявності.