Розділ 37

Минуле приходить додому

Вони від’їхали від ресторану. У салоні панувала напівтемрява, яку порушувало лише м'яке підсвічування панелі та рівномірне гудіння двигуна.

Яна дивилася у вікно на вечірнє місто. Вогні міста розмивалися в суцільну сяючу смугу, але перед очима все одно стояв той самий темний погляд Данте крізь заповнену залу. І відчуття його долоні на своїй талії під час танцю.

— Ян, - Роман швидко глянув на неї й знову зосередився на дорозі. - Ти мовчиш уже хвилин десять.

— Я вмію, - тихо мовила вона.

— Я не хочу влаштовувати допит, - він пригальмував біля світлофора. Червоне світло впало на його профіль. - Але я хочу розуміти, що відбувається. Що ти відчуваєш до нього?

Яна завагалася, вибираючи слова, у які сама відчайдушно прагнула повірити:

— Мабуть, образу. Минуле. Те, що так і не закінчилося нормально.

— І все?

Яна повернулася до нього.

— Ромо, три роки тому в мене за кілька тижнів розвалилося пів життя. Данило зрадив. Половина друзів виявилися зрадниками. Батько вирішив, що я маю поводитися розумно й не псувати всім життя. Потім Сардинія. Потім Данте просто зник. Я була впевнена, що ще один чоловік вирішив зробити з мене дурепу. А потім з’явився Адріан  і мені вже не було коли розвалюватися. Маленький диктатор швидко пояснив, що депресія не входить у його графік.

Роман тепло усміхнувся.

— Я три роки жила з однією версією цієї історії, - продовжила Яна, переконуючи насамперед себе. - А тепер виявилося, що була аварія. Що він не зраджував. Що шлюб із Лукрецією взагалі фіктивний…

— І це тебе змінило?

— Це змінило минуле, Ромо. Але не теперішнє. Якщо чесно, я сама зараз сиджу на двох стільцях і сподіваюся, що вони не роз’їдуться.

— Я принаймні міцний стілець, - з іронією зауважив Роман.

— Господи, Ромо. До речі, про фіктивний шлюб мені сказала його дружина. Спочатку нагадала, що три роки тому я показала Данте середній палець у торговому центрі, а потім забрала тебе танцювати й хвалила твою зовнішність.

Роман повернув голову, кутиками губ грала посмішка.

— Мені починає подобатися ця жінка.

— Ще слово , і підеш до неї.

— Вона заміжня.

— Фіктивно.

— Тоді шанс є.

Яна не витримала й засміялася. І раптом спіймала себе на думці, що  ось він, Роман. Без таємниць, без італійських трагедій, без прихованого болю. Безпечна, тиха гавань.

— Зупинися десь, - прошепотіла вона.

Роман звернув на невелику, напівпокинуту парковку біля скверу й заглушив двигун.

— Ян?

Вона не стала пояснювати. Наче намагаючись довести й йому, і насамперед власному тілу, що її вибір правильний, Яна перехилилася через консоль і сама поцілувала його.

Вона вклала в цей поцілунок усю пристрасть, на яку була здатна. Поцілунок вийшов довгим і гарячим. Роман відповів миттєво - його долоня лягла їй на потилицю, заплутавшись у світлому волоссі, а друга  ковзнула по відкритій спині вздовж розрізу сукні. Шкіру обпекло від його дотиків.

Вона відчувала міцну хватку його рук, гаряче дихання, дорогий запах його парфумів. Це було приємно. Це викликало виразну тілесну відповідь. Але десь у глибині душі Яна з жахливою чіткістю усвідомлювала правду, що навіть на піку цієї близькості поруч із Романом у неї й наполовину не перехоплювало подих так, як від одного лише злого, дикого погляду Данте. З Романом було солодко й спокійно. З Данте - повітря в легенях перетворювалося на вогонь.

Роман важко дихав, притискаючи її до себе.

— Поїхали до мене? - прошепотів він їй у губи, обпалюючи шию поцілунками.

Його пальці стиснули її стегно. Яна закинула голову, відновлюючи дихання. Серце калатало, але в цей момент на екрані телефона, що лежав на панелі, висвітилася фотографія Адріана.

Повідомлення від Наталії Іванівни: «Ваш син відмовляється спати без матері. Мати, май совість». Нижче - фото, де малий у ліжку, а на голові в нього зелений динозавр.

Яна тихо засміялася й показала екран Роману.

Той видохнув, уткнувшись лобом у її плече.

— Я починаю підозрювати, що він повністю контролює твоє особисте життя.

— Не підозрюй. Так і є.

Роман ще раз коротко й ніжно торкнувся її губ, відпускаючи.

— Я з тобою, Ромо, - сказала вона, вже відкриваючи дверцята. - Я зробила вибір.

Він подивився їй прямо в очі.

— Я не прошу тебе вирішувати все просто зараз, Ян. Але я не буду нескінченно чекати на узбіччі, поки ти з’ясовуєш, що для тебе означає Россі.

Яна кивнула. Вони під’їхали до під’їзду. Яна вийшла з машини з твердим переконанням, що Данте - це минуле. Складне, переписане, але минуле. Роман - її зрозуміле сьогодення.