Розділ 36

Тінь минулого та чужі пари 

До ресторану вони приїхали майже вчасно.

Яна вийшла з автомобіля й розправила темну тканину сукні. Відкрита спина, тонкі бретелі, високий розріз збоку. Вона  знала, що виглядає приголомшливо, і цей вечір явно не був часом для скромності.

Роман подав їй руку, але спеціально сповільнив крок.

– Жінкам у таких сукнях узагалі не можна поспішати. Не псуй мені тріумф, дай людям роздивитися, з ким я приїхав.

– Я лише перевіряю, чи всі готові до інтеграції.

– Життєвий досвід підказує, що не готові, - він із посмішкою затримав погляд на її відкритих плечах. - Тому я не відійду від тебе ні на крок. Надто небезпечно.

Роман засміявся й упевнено поклав долоню їй на талію.

Усередині вже було людно. Зала зустріла їх гулом голосів, дзвоном кришталю та ритмічною музикою. М’яке світло, офіціанти з келихами, невеликі столики вздовж панорамних вікон. На великому екрані біля сцени змінювалися логотипи компаній, які тепер входили до RD Group.

Яна  одразу помітила своїх.

Богдана стояла біля високого столика разом із своїм чоловіком. Той щось говорив їй на вухо, а вона сміялася й намагалася відсунути його ліктем.

Орися була поруч. Формально - сама. Фактично - Рафаель уже стояв біля неї з двома келихами.

– Я дивлюся, дехто дуже швидко інтегрується, - прошепотіла Яна.

Роман простежив за її поглядом.

– Це той італієць?

– Один із.

– Скільки їх тут?

– Сьогодні я боюся рахувати.

Богдана першою їх помітила.

– Нарешті! Я вже вирішила, що ви передумали.

Вона швидко оглянула Яну й присвиснула.

– Так. Зрозуміло. Романе, співчуваю.

– Чому?

– Важкий у вас сьогодні вечір буде.

Роман серйозно кивнув.

– Я морально готувався.

– До чого? - примружилася Яна.

– Охороняти тебе.

Орися розсміялася.

– Не переживайте. Тут половина чоловіків одружені.

– А друга половина? - поцікавився Роман.

– Ось тому я й сказала, що вам буде важко. - відповіла Богдана.

– Богдано! - Яна не втрималася від сміху.

Рафаель саме простягнув Орисі келих.

– Тримай.

– Я не просила.

– Я знаю.

– Тоді навіщо приніс?

Рафаель кілька секунд дивився на неї.

– Я ще вивчаю українських жінок. Ви говорите одне, дивитеся по-іншому, а потім чоловік чомусь винен.

Чоловік Богдани підняв келих.

– Швидко вчиться.

– Не допомагай йому, - штовхнула його дружина.

Яна засміялася разом з усіма.

На кілька хвилин вона справді розслабилася. Просто люди. Музика. Робота. Роман поруч. Нічого страшного.

Вона майже повірила.

Данте приїхав пізніше. Жінка, яка йшла поруч, щось розповідала ще від самого входу, але він перестав її чути, коли побачив Яну.

Вона стояла біля панорамного вікна. Чорна сукня, тонкі бретелі, світле волосся спадало на плечі м’якими хвилями. В одній руці келих. Голова трохи закинута назад - дівчина щиро сміялася з чогось, що говорила співрозмовниця.

Данте завмер.

А потім погляд опустився нижче. Чоловіча рука на її талії. Роман.

Настрій зіпсувався миттєво. На вилицях італійця заграли жовна, а дихання стало важким і нерівним.

– Навіть не починай себе так поводити, - тихо мовила Лукреція, тримаючи свій келих.

Він повільно повернув до неї голову.

– Що?

– Обличчя чоловіка, який подумки вже закопав іншого під найближчою сосною.

– Тут немає сосен.

Лукреція  оглянула зал.

– Тоді тобі сьогодні не пощастило.

Данте промовчав, але пальці на келиху стиснулися.

Нещодавно він навів про Романа довідки. Не тому, що ревнував - саме так він переконував себе. Пояснення було настільки жалюгідним, що з ним навіть сперечатися не хотілося.

Успішний підприємець, розлучений, має одинадцятирічну доньку, бездоганна репутація. Жодної плями. Непристойно порядна біографія.

І від цього Данте нудило ще більше.

У цей момент Яна повернула голову.

Їхні погляди зіткнулися. Усмішка на її губах повільно згасла, а повітря в легенях наче вмить згусло. Весь зал - із музикою, спалахами світла й чужими голосами - просто перестали існувати.

Першою погляд відвела вона. Роман щось сказав їй, нахилився й торкнувся губами скроні.

Данте взяв із таці офіціанта новий келих.

— О, - протягнула Лукреція. - Здається, сосна все-таки знадобиться.

— Лукреціє.

— Мовчу.

Звісно, вона не мовчала.