Розділ 34

Після правди

Яна вийшла з туалетної кімнати. Вона йшла коридором і вже не розуміла, у що вірити.   

  Аварія. Реабілітація. Заново вчився ходити. І дотик його гарячих долонь біля дверей…

У голові все змішалося. Дівчина зупинилася, приклала холодну долоню до палаючої щоки й злегка похитала головою. «Так, Яно, зберися. Тобі двадцять вісім. У тебе відповідальна робота і колишній новий бос, який виявився не просто підлим втікачем, а людиною зі зламаними ребрами й ногами. Зате  цей чоловік подарував тобі твого маленького монстрика Адріана. Без якого ти вже жити не можеш».

Вона жодного разу не пошкодувала, що тоді поїхала на Сардинію. Від цієї думки на душі трохи потеплішало.       

— Дякую тобі хоча б за це, Россі. - прошепотіла до себе.

А тепер залишалося виконати складне завдання цього робочого дня - повернутися до кабінету й зробити вигляд, що життя щойно не перевернулося догори дриґом.

Місія майже нездійсненна.

Вона відчинила двері відділу. Усередині, як завжди, вирувало життя. Богдана й Орися  замовкли й одночасно повернули голови до неї.

Із розпитуваннями не кинулися.

Богдана лише лукаво примружилася й знову повернулася до Орисі.

— Ну що, розповідай далі.

— Що розповідати? - зреагувала Орися, намагаючись сховати почервонілі щоки за паперовою папкою.

— Як пройшло твоє побачення з Рафаелем.

— Нормально.

— О-о-о! - Богдана підняла вгору палець. - Якщо ти кажеш «нормально», значить усе було навіть добре!

Орися тільки безпорадно усміхнулася. Саме в цей момент телефон на її столі  завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Рафаеля. «Я правильно зрозумів, що друга вечеря ще можлива?»

Богдана, яка абсолютно безцеремонно витягнула шию й прочитала це через плече, простягнула.

—  Ой.

— Не ойкай! - Орися швидко перевернула телефон екраном донизу.

—  Мені подобається, куди це все рухається, - задумливо сказала Богдана.

— Рафаель?

— Ні. Ви двоє. І це мене лякає. Ми ж усім відділом скоро станемо жертвами корпоративних романів!

Саме в цей момент двері кабінету з гуркотом відчинилися. На порозі з’явився Ігор Дмитрович з паперовим хаосом у руках.

— Ну що, відьомський шабаш уже закінчився чи мені зайти пізніше? -  гримнув він, зупиняючись посеред кабінету. -  Скільки можна шепотітися? Богдано, негайно принеси в мій кабінет погоджений договір по «СкайБуду».

Дівчата синхронно витріщили на нього очі. Ігор Дмитрович завмер під цими трьома поглядами, поправив окуляри й майже суворо додав.

— І не треба мене гіпнозувати своїми чарівними очима! Мене це не бере, а вам точно не допоможе прискорити роботу!

Він розвернувся й вийшов, грюкнувши дверма.

Богдана повільно видихнула.

— Я іноді думаю, що він насправді нас боїться.

— Або шукає привід прийти, - усміхнулася Орися.

Коли сміх зтих, атмосфера в кабінеті змінилася. Орися повертіла в руках ручку, глянула на Яну й вже набагато тихіше сказала.

— Насправді після того, як мене зрадив чоловік, я більше взагалі не знаю, як довіряти людям. Навіть якщо ця людина, такий симпатичний, як Рафаель.

Дівчата мовчали. Яна дивилася на колегу. Усередині щось обірвалося. Вона зітхнула, опустила очі й сказала пошепки.

— А я сьогодні дізналася, що, можливо... помилялася три роки.

Богдана й Орися перевели на неї погляди.

— Данте, каже, що  не зраджував мене, - тихо проговорила Яна. - Того дня, три роки тому, він потрапив в аварію. Потім заново вчився ходити.

Молоді жінки переглянулися. Ніхто не знайшов потрібних слів. Це вже була не корпоративна плітка про красивого італійського боса. Це була чиясь розбита доля.

Богдана першою порушила мовчання.

— Тобі не треба сьогодні приймати жодних рішень, Яно.

Орися ствердно кивнула.

— Просто дай собі час. З цим треба переспати.

Жодних порад. Жодного «Я ж казала». І саме за цю мовчазну підтримку Яна була їм безмежно вдячна.

Вечір удома зустрів її звичним домашнім затишком і звуками дитячого сміху.

Адріан із серйозним виразом обличчя катав по килиму  зеленого трактора, у кузові якого сидів улюблений м'який динозавр.

— Він їде на лоботу! - урочисто оголосив малий, коли Яна зайшла до кімнати.

— Куди-куди?

— Заррробляти гроші!

— Навіщо? - включилася в гру Наталія Іванівна, виглядаючи, як завжди, з кухні, з посмішкою.

— Купити своїм дівчаткам цукеррки! - авторитетно заявив Адріан, показуючи пальчиком на маму й прабабусю.

Наталія Іванівна сплеснула долонями й засміялася.

— От бачиш! Чоловікові два роки, а вже правильні пріоритети в житті!

Яна засміялася. На мить усе те, що відбувається з Данте й Романом відступило.

Пізніше, коли Адріан уже солодко сопів у своєму ліжечку, настав час  жіночого консиліуму.

Бабуся налила чаю.

— Дзвони Тамарі.

За хвилину на екрані телефону з’явилася мама.

— Так, дівчата, що у вас там за секретні наради, поки маленький чоловічок спить? - усміхнулася з екрана Тамара.

Яна  крутила в руках чашку. А потім виклала все. Без зайвих подробиць, але головне.

— Він, каже, що не зраджував мене.

— Що? - матір на екрані завмерла.

— Він потрапив у важку аварію того самого дня. Три роки реабілітації, суди з батьком.

Наталія Іванівна мовчки слухала. А потім мовила дуже просто.

— Оце вже біда.

Пауза затягнулася. Бабуся подивилася на онуку й суворо додала.

— Але це ще не означає, що він автоматично став хорошим і треба все йому пробачити. Нехай тепер трохи попрацює.

— Бабусю…

— Що? Він три роки запізнювався. Тепер нехай хоча б трохи побігає.

Тамара засміялася.

— Мамо.

— А що? Я маю рацію, Янко. Аварія пояснює його зникнення, але не скасовує того, що ти всі ці  роки піднімала дитину сама.

Вони не ставали на бік Данте. Вони стали на бік Яни і стало трохи легше.