33.2

Яна відступила на крок.

— Ти запитала, де я був три роки, - тихо сказав Данте. - Перші місяці я взагалі не знав, чи зможу ходити.

Яна дивилася на нього з широко відкритими очами.

— Кілька операцій, - продовжував він, дивившись кудись повз неї. - Реабілітація. Візок, потім милиці. Виявилося, заново вчитися ходити після  тридцяти років значно менш романтично, ніж у книжках.

Яна не знайшла, що відповісти.

— А коли стало трохи легше, батько вирішив, що компанія тепер остаточно його. Я мав або жити за його правилами, або залишитися ні з чим. Я обрав забрати в нього все. Це тривало майже два роки. Суди, партнери, нова компанія. Я жив на роботі, продовжуючи процедури реабілітації.

Він підняв на неї очі.

— Я не зник, тому що мені було байдуже. Я був зламаний. А коли зібрав себе заново й став на ноги, зрозумів одну річ, що я маю знайти тебе.

— Навіщо? Щоб виправдатися? - воно була шокована новим фактам.

— Ні, - відповідь прозвучала відразу. - Не для того, щоб благати про другий шанс чи вимагати вибачень. Мені була потрібна одна розмова. Я не міг змиритися з тим, що жінка, яку я покохав , з якою я провів два неймовірних тижня в своєму житті, вважає мене покидьком, який її просто використав і покинув без пояснень.  

Яна відвела очі, відчуваючи, як земля під ногами стає хиткою, адже він говорив все те, що вона відчувала.

— Дякую тобі за Адріана, - тихо додав Данте. - Я навіть не знав, що можу бути батьком. Але зараз знаю одне, що я хочу бути в його житті. Не забрати його у тебе, не поламати ваше життя. Просто бути поруч.  

Яна підняла голову, важко дихаючи. Повітря в кабінеті стало надто густим від емоцій. Вона хотіла сказати щось гостре, поставити між ними звичний щит із зауважень, але слова застрягли десь в горлі.

— Мені треба йти, - мовила вона й ступила до дверей.

Вона вже торкнулася металевої ручки, коли за спиною почула повільні, важкі кроки.

Данте не зупиняв її словами. Він просто підійшов майже впритул і став за її спиною.

Яна завмерла. Вона не поверталася, але кожною клітиною тіла відчула його присутність. Його тепло. Цю важку, чисто чоловічу силу, яка колись на Сардинії позбавляла її будь-якого залишку самоконтролю.

Данте схилив голову трохи нижче, торкаючись скронею її гарячого дихання, і повільно, глибоко вдихнув запах її волосся. Його на мить буквально повело. Три роки. Три довгих роки порожнечі і ось вона, поруч, справжня, жива, із тим самим знайомим ароматом п’янкої свіжості, який він пам’ятав до найменших дрібниць.

Нічого не зникло. Взагалі нічого.

Він повільно простягнув руку й притиснувся до неї ззаду, обережно, але впевнено поклавши долоню їй на талію. Другою рукою накрив її пальці, що заціпеніли на дверній ручці.

Яну струсонуло. Мозок волав вирватися, але тіло зрадило миттєво. Вона безпорадно прикрила очі. По спині пробігла хвиля гарячих сирців, а серце забилося швидше. Його груди торкалися її лопаток, вона відчувала, як прискорено калатає його власне серце. Замість люті всередині піднялася якась дика, солодка беззахисність. Вона скучила. Боже, як сильно вона за цим сумувала.

Данте нахилився ще ближче, його губи майнули за міліметр від її шиї.

— Я не зраджував тебе, -  прошепотів він їй прямо в шкіру, і це гаряче дихання обпекло сильніше за вогонь.

Яну ніби струмом ударило. Свідомість із гуркотом повернулася на місце, пробиваючи туман чуттєвості. Вона прокинулася. У пам'яті спалахнули роки самотності, Роман, дитина, її розбите дівоче серце. 

Вона різко, зусиллям волі вислизнула з-під його рук і зробила крок убік. Очі запекли сльози, але в погляді спалахнув холод.

— Уже запізно, Данте, - сказав вона, і голос, хоч і тремтів, прозвучав як вирок. - Тепер це вже нічого не змінює.

Вона смикнула ручку й вийшла геть, перш ніж він устиг бодай торкнутися її знову.

Коридор зустрів її звичайним офісним світлом і дзвоном ліфта. Усе навколо залишилося на своїх місцях. Тільки її минуле раптом перестало бути зрозумілим.

Яна зайшла до вбиральні, зачинилася й підійшла до дзеркала. Відкрила кран. Вмила обличчя холодною водою.

Вона підвела голову й подивилася на своє відображення. На жінку, яка три роки була впевнена, що знає про той день усе.

І раптом у пам'яті тихо, але чітко пролунав голос мами: «Доню, іноді ми бачимо лише половину картини».

Вона згадала, як уранці застібала Адріанові куртку. Як він насупився, трохи нахиливши голову. Точно так само, як Данте хвилину тому біля вікна. Вона завжди бачила цю схожість, але три роки забороняла собі про це думати.

Телефон у сумці вібрував без зупинки.

Повідомлення від Богдани: «Ти жива?»

За ним від Орисі: «Ми готові організувати евакуацію. Богдана відволікає охорону».

Яна подивилася на екран і повільно витирала руки паперовим рушником. Набрала короткий текст:

«Жива. Все в порядку. Евакуація не потрібна».

Поклала телефон назад у сумку, ще раз глянула на себе в дзеркало й тихо, ледь чутно мовила до власного відображення:

— Я більше нічого не розумію.