Розділ 33

Робочий шум

Яна майже не спала. Після вчорашньої розмови з Романом у голові крутилося лише одне його запитання: «Чи є сенс за тебе боротися?»

Це було чесне запитання дорослого чоловіка. І саме це гризло Яну. Вона зробила боляче людині, яка цього найменше заслуговувала.

Коли вона зайшла до кабінету, там вже вирувало звичайне  життя офісу. Але говорять зовсім не про робоче.

Усі обговорювали інтеграційний вечір.

— Знайшла вже сукню? - Богдана крутилася на стільці з чашкою кави.

— Ще ні, - відмахнулася Орися. - Я взагалі чула, що там буде відкритий бар. Тож мені можна й у мішку з-під картоплі прийти, після другого келиха ніхто не помітить.

Дівчата засміялися.

— Головне - туфлі, - Богдана дістала блокнот і  почала щось нотувати. - Я вже складаю список витрат. Хто в чому прийде, хто кого підвозить і хто о дванадцятій ночі плакатиме на сходах через незручні підбори.

Орися вигнула брову.

— Якщо я впаду - зробіть вигляд, що це був перформанс.

— Скажемо, що це сучасний танець, - запропонувала Богдана.

Яна усміхнулася - вперше за цей важкий ранок. На деякий час робочий шум справді відволік від думок.

Але Богдана  примружилася, розглядаючи її.

— А ти чого знову така тиха сьогодні? Не виспалася?

— Угу. Просто втомилася.

— Ні-і-і, - втрутилася Орися, пильно подивившись на Яну. - Очі зовсім інші. Щось сталося?

— Просто думаю.

— Про роботу?

Яна зробила паузу.

— Не тільки.

Дівчата перезирнулися. Богдана відкрила рот, щоб поставити ще десяток запитань, але Орися легенько штовхнула її ліктем. Більше допитуватися не стали. І Яна була мовчки вдячна їм за цю дорослу дистанцію.

Через годину до відділу зайшов Рафаель. Приніс стопку погоджених кошторисів. Дівчата  затихли. Він зупинився на порозі, оглянув кабінет.

— Чому така тиша? Ви що, працюєте?

— Обговорювали дуже важливе питання, пане директоре, - абсолютно серйозно заявила Богдана.

— Яке саме?

— Чи витримають мої ноги сім годин на підборах.

Рафаель дивився на неї кілька секунд із незворушним виразом обличчя.

— Як директор - я не маю права це коментувати.

Невелика пауза.

— А як чоловік… не вдягайте їх.

Орися приснула.

— Почули? - Богдана помагала папкою. - Він щойно врятував наші стопи!

Рафаель лише кивнув головою й вийшов. Орися ще пару секунд дивилася йому вслід, трохи затримавши погляд на дверях.

Богдана це засікла й стиха прошепотіла.

— Тільки не кажи, що ти вже вибираєш сукню під його краватку.

— Працюй давай, - Орися штовхнула її папкою, але щоки в неї злегка почервоніли.           

Поки дівчата перешіптувалися, Яна дістала телефон. Прийшло сповіщення.

Повідомлення від Романа. Дуже коротке: «Доброго дня. Як ти?»

Вона довго дивилася на екран. Набирала відповідь. Стирала. Знову писала довге пояснення…

У результаті відправила лише сухе. 

«Доброго дня. Працюю».

Відповідь прийшла за хвилину:

«Гарного дня.»

Без образ. Без докорів. Без маніпуляцій. І саме від цього спокою всередині все стискалося від провини перед ним ще дужче.

До обіду тема інтеграційної зустрічі встигла пройти всі можливі стадії. Від дрескоду до того, хто з ким приїде. Від відкритого бару до ймовірності, що хтось із керівництва вирішить виголосити промову на сорок хвилин.

Робочий день минав повільніше, ніж хотілося. Данте вона бачила двічі.

Першого разу він ішов коридором із Рафаелем. Погляд затримався на ній лише на мить. Жодного слова. Другого - стояв біля скляної перегородки й розмовляв телефоном. Яна пройшла повз, не сповільнивши кроку.

Це мало б її влаштовувати. Чомусь не влаштовувало.

Ближче до кінця  робочого дня у відділ зайшла секретарка Данте.

— Яно, пан Россі просить вас зайти до його кабінету.

У відділі запанувала надто показова тиша. Орися повільно повернулася до Богдани. Богдана так само повільно підняла брови.

— Дякую, - відповіла Яна секретарці.

Та кивнула й вийшла.

Щойно двері зачинилися, Орися пошепки протягнула.

— О-о-о.

— Навіть не починайте, - попередила Яна.

— Ми мовчимо, - сказала Богдана.

— Обидві.

— Я взагалі дихаю через раз.

Орися схрестила пальці.

— Пам’ятай про операцію «Ігнорування».

— Вона вже провалилася, - зауважила Богдана. - Начальство знає, де вона сидить.

Яна підвелася.

— Я повернуся й звільню вас обох.

— Тримайся, - серйозно сказала Орися. - Ми морально з тобою.

— А фізично?

— Фізично тут безпечніше.

Яна показала їм кулак. Богдана одразу повторила жест.

— І ми за тебе тримаємо кулачки.

— Нам теж подобається.

Яна вийшла.